Читати книгу - "Нащадки скіфів"

Чужинці швидко бігли до скель. Віщуни й воїни старшин не відставали: мабуть, їх підганяв наказ Дорбатая, що вже знову сподівався захопити чужоземних чаклунів у полон, а може і просто вбити їх, щоб позбавитися, нарешті, постійної небезпеки, яку являли собою для нього ці неспокійні люди, хтозна?.. Головні сили віщунів і старшинських воїнів билися з повсталими невільниками, якими керував Роніс. Але й тут їх було досить, щоб перехопити чужинців. Стан, таким чином, значно ускладнювався, бо товариші не могли й думати про опір: ворогів було надто багато.

Несподівано нові звуки домішалися до бойових вигуків, що лунали звідусіль. Артем озирнувся. З правого флангу віщунів показався Варкан з десятком його молодих воїнів. Хоробрий ватажок, незважаючи на захоплення боєм, не забув про своїх чужоземних друзів, про свого побратима. Він одразу зрозумів небезпеку, в якій вони опинилися. Варкан пробився крізь щільну стіну ворогів і тепер, разом із своїми товаришами, біг до чужинців, щоб допомогти їм.

— Варкан з нами! — гукнув радісно Артем. — Тепер буде легше!

Вони на мить спинилися. Ось він, Варкан! Тримаючи в руці закривавлений меч-акінак, молодий скіф промовив, вказуючи на скелі, і голос його уривався від напруження після шаленого бігу:

— Треба відступати туди! Треба виграти час, поки ворогів розіб’ють з тилу! Там для них немає порятунку, тому вони зібрали всі сили й сунуть сюди!

Іван Семенович, Дмитро Борисович і Ліда знову побігли до недалеких уже скель. А Варкан з кількома воїнами і Артем прикривали цей відступ. Артем уже цілком володів собою: товариші були вільні, врятовані, Варкан приєднався до них, усе гаразд. Тому, як і інші воїни, юнак спинявся через кожні кілька кроків, старанно цілячись, випускав на ворогів стріли з лука, який він разом з набитим сагайдаком підібрав на землі. Певна річ, його постріли завдавали віщунам значно менше шкоди, ніж стріли Варкана і його товаришів. Але юнак прагнув хоч як-небудь допомогти справі: адже віщуни й воїни Гартака ніяк не хотіли відставати.

«Таке тобі! — думав при цьому Артем. — Треба ж, щоб отакому трапитись: опинитися на шляху, яким відступають ці чортові віщуни й воїни старшин… ясно, в них іншого шляху немає… і тому вони переслідують нас… ну, добре, ось уже гайок. Зараз, зараз, випущу ще кілька стріл, а тоді вже й до гайка».

Артем знову побачив яскраво-червоний плащ Дорбатая, бачив і жалюгідну постать Гартака серед віщунів. О, він дорого дав би, щоб влучити в когось з них! Та ні, до Дорбатая і Гартака було надто далеко. Руки юнака, які, незважаючи на тренування, були ще не такі сильні й вправні, як руки скіфських воїнів…

— Зажди, зажди, все одно спробую… може, ось зараз! — шепотів він, націлюючися з-за дерева. Ні, надто далеко! І значно більше було шансів, що якийсь із досвідчених старшинських воїнів влучить в самого Артема раніше, ніж юнак дострілить до ворогів…

— Не затримуйтесь, Артеме! — почув юнак гучний крик Івана Семеновича. Що ж, треба підкоритись. І він, перебігаючи між деревами, незабаром приєднався до своїх. Варкан щось незадоволено говорив своїм воїнам. Він показував на могилу Сколота, звідки сунули віщуни. Вони відступали, це було ясно, але відступали саме в той бік, куди й попередні, — до бійців Варкана, яких було не більше десяти, і до чужинців, на бойову міць яких молодий ватажок, певна річ, не міг покластися. Там, за могилою, Роніс перемагав. Але саме зараз це поглиблювало небезпеку для групи Варкана і чужинців, бо жерці й воїни Гартака всією масою рушили сюди, до скель, до урвища. Треба відступати, але куди?.. Іван Семенович переказав Артемові:

— Воїни Варкана… ті, що лишилися там… надто захопилися боєм, і їх відрізали віщуни, замість того, щоб напасти самим на віщунів звідси. От стан і ускладнився.

Мабуть, саме цим був незадоволений і Варкан. Він повернувся до чужинців і виразно махнув рукою, вказуючи на скелі: мовляв, швидше туди! Йому не довелося повторювати, бо становище було для всіх зрозуміле. За мить вони видряпалися на майданчик, до рятівних скель, де можна було залягти й оборонятися.

Артем згадав те, про що казав йому Іван Семенович, і відповів геологові:

— Все одно перемога буде за Варканом і Ронісом! І ми ще відсвяткуємо з ними ту перемогу! Ручуся вам!

— Не поспішайте з висновками, Артеме. Ще невідомо, чи братимемо ми участь у такому святкуванні…

— Чому?

— Не знаю, може, віщунам пощастить знову захопити нас… і тоді вже вони не подарують нам життя… Адже нам немає куди тікати від них, хіба ви не розумієте цього?

— Але тут, за скелями, ми дочекаємося допомоги Роніса. І, крім того, за скелями є коні…

— Туди треба ще добратися, Артеме.

І наче підтверджуючи слова Дмитра Борисовича, в повітрі навколо них пронизливо засвистіло, загрозливо заспівало різними голосами, високими й роздираючими слух. Це була дика какофонія свистячих звуків, що шарпали нерви. Нічого подібного Артем досі ніколи не чув. Він побачив, як зблідла Ліда, як насупився Іван Семенович. Від несподіванки здригнувся й Дмитро Борисович. Але археолог відразу опанував себе, як це не було дивним для інших, — саме він, а не хтось інший.

— Лягайте! Негайно лягайте на землю! — вигукнув він рішуче. — Там, під скелями! Це — свистячі стріли скіфів!

Через кілька секунд вони вже лежали під скелястим гребенем, що відокремлював їх од жерців і воїнів Гартака, які були внизу, під майданчиком. Тепер Артем і його товариші розуміли, що трапилося. Над їхнім майданчиком зверху пролітав дощ стріл, випущених ворогами. Ці стріли були незвичайні: під час польоту вони гостро свистіли на різні лади. Стріли пролітали понад скелястим гребенем й падали позаду них, не завдаючи шкоди поки що нікому. Поки що…

Дмитро Борисович, лежачи під скелею, мовив:

— Так, це знамениті свистячі стріли скіфів! Вони вживали їх, щоб посіяти паніку між ворогами. І Дорбатай, очевидно, вирішив, що ці стріли налякають