Читати книгу - "Єретики Дюни"

«Я ніколи досі не вважав Пола пихатим».

Дункан вдивлявся у своє обличчя в дзеркалі. Часткою свідомості зрозумів, що це був догхолівський спогад. Зненацька з’явилося інше дзеркало, а в ньому обличчя. Теж його, але інакше. Смагляве й заокруглене, проте почало вже набувати гостріших рис, які мало б, якби дозріло. Заглянув у власні очі. Так, це були його очі. Чув колись, що його очі описували як «печерних мешканців». Були глибоко посаджені під бровами й над високими вилицями. Йому казали, що складно визначити їхній колір — темно-сині вони чи темно-зелені? — хіба що під прямим освітленням.

Так сказала жінка. Він не пам’ятав цієї жінки.

Спробував простягти руку й торкнутися свого волосся, але руки не слухалися. Тоді згадав, що його волосся висвітлили. Хто це зробив? Стара жінка. Волосся не було більше шапкою темних кучерів.

Герцог Лето дивився на нього з дверей обідньої кімнати на Каладані.

— А тепер ми їстимемо, — промовив Герцог. Ці слова були б королівським наказом, але від пихатості їх урятувала легенька усмішка. Вона наче говорила: «Хтось мусив це сказати».

«Що діється з моєю головою?»

Пам’ятав, як він слідом за Тормсою входив туди, де вони мали зустрітися з не-кораблем. Так казав Тормса.

Це був великий будинок, масивне громаддя в нічній темряві. Довкола вищої будівлі кілька менших надвірних прибудов. Усі вони здавалися заселеними. Всередині чулися голоси і звуки машин. У вузьких вікнах не видно було облич. Усі двері зачинені. Коли вони минали більшу прибудову, Дункан відчув запахи куховарства. Це нагадало йому, що того дня вони їли тільки сухі смужки чогось шкірянистого, Тормса назвав це «дорожньою їжею».

Вони ввійшли до темного будинку.

Спалахнуло світло.

З очей Тормси ринула кров.

Темрява.

Дункан глянув на жіноче обличчя. Раніше він бачив уже схоже: окремий трайд, кадр, вирізаний з довгої послідовності голофото. Де це було? Де він це бачив? Майже овальне обличчя з ледь розширеним чолом, яке порушує досконалість його кривизни.

— Мене звати Мурбелла, — сказала вона. — Ти цього не пам’ятатимеш, але ділюся цим у мить, коли тебе позначаю. Я вибрала тебе.

«Пам’ятаю тебе, Мурбелло».

Зелені очі, широко розставлені під дугами брів, — ось що було найголовнішим на цьому обличчі. Спостерігач помічав їх першими, залишивши на потім підборіддя і маленький ротик. Уста були повними, він знав, що, коли господиня спокійна, вони віддимаються.

Зелені очі зазирали йому в зіниці. Як холодно вони дивилися. Яка в них сила.

Щось торкнулося його щоки.

Він розплющив очі. Це був не спогад! Це відбувалося з ним. Відбувалося в цю мить!

Мурбелла! Вона була тут і покинула його. А тепер повернулася. Він згадав, що прокинувся оголеним на м’якій поверхні… на постелі. Руки пізнали, що це постіль. Просто над ним роздягнена Мурбелла, зелені очі вдивляються в нього з моторошною пильністю. Вона торкається його в багатьох місцях одночасно. З її губ випливає тихе бриніння.

Він відчуває швидку ерекцію, болісну у своїй твердості.

У нього не зостається жодних сил для опору. Її руки просуваються по його тілі. Її язик. Бриніння! Оповила його звідусіль, її губи торкаються його. Пипки її грудей мазнули його по щоках, по грудях. Побачивши її очі, він розпізнав у них свідомий замір.

Мурбелла повернулася і робила це ще раз.

Над її правим плечем він розгледів проблиск широкого пласкляного вікна — а за цим бар’єром Люціллу та Бурзмалі. Сон? Бурзмалі притис долоні до пласкла. Люцілла стояла, схрестивши руки, з виразом обличчя, в якому змішувалися лють і цікавість.

— Мої руки — вогонь! — пробурмотіла йому в праве вухо Мурбелла.

Її тіло закрило обличчя за пласклом. Він відчував вогонь усюди, де вона його торкалася.

Зненацька його мозок охопило полум’я. Приховані місця всередині нього ожили. Він побачив червоні капсули, що пропливали йому перед очима, мов низка блискучих ковбасок. Відчув гарячку. Був переповненою капсулою, всередині його свідомості спалахнуло збудження. Ці капсули! Він знав їх. Вони були ним самим… були…

Усі Дункани Айдаго, первинний оригінал і серійні гхоли, впливли до його свідомості. Лускали, як стручки з насінням, відкидали всяке існування поза самими собою. Побачив себе, чавленого великим червом з людським обличчям.

«Будь проклятий, Лето!»

Чавлений, чавлений і чавлений… знову й знову.

«Будь проклятий! Проклятий! Проклятий!..»

Він помирав під сардаукарським мечем. Біль вибухнув яскравим блиском, поглинутим темрявою.

Він помирав у катастрофі ’топтера. Помирав під ножем убивці-Рибомовки. Помирав, помирав і помирав.

І жив.

Його залило стільки спогадів, аж він здивувався, як міг усі їх помістити. Солодкі пахощі новонародженої донечки в його руках. Мускусний аромат пристрасної коханки. Букет найкращого даніанського вина. Задихані зусилля у тренувальній залі.

Аксолотлеві контейнери!

Згадав виринання з них раз у раз: яскраві вогні та м’які механічні руки. Руки повертали його, і несфокусованим поглядом новонародженого він бачив велику груду жіночої плоті — монструозну у своїй майже нерухомій масивності… лабіринт темних трубок, що сполучали її тіло з гігантським металевим резервуаром.

Аксолотлевим контейнером?

Він задихався під тиском низки пам’ятей, що одна за одною напливали в нього. Усі ці життя! Усі ці життя!

Тепер він згадав, що прищепили йому тлейлаксу: глибинну свідомість, яка чекала лише моменту спокушення його ім­принтеркою Бене Ґессерит.

Та це була Мурбелла, а вона не з Бене Ґессерит.

Але вона була тут, під рукою, і тлейлаксанська схема запанувала над його реакціями.

Дункан почав тихо наспівувати й торкнувся її, рухаючись зі спритністю, яка шокувала Мурбеллу. «Він не повинен бути таким чулим! Не повинен відповідати так!» Його права рука тріпотіла на губах її вагіни, а ліва пестила основу її хребта. Водночас вуста ніжно просувалися їй по носі, до губ, до заглибини під лівою пахвою.

І весь цей час він тихо наспівував у ритмі, що прокочувався пульсацією крізь її тіло, заколисуючи… ослаблюючи…

Вона спробувала відштовхнутися від нього, але він лише посилив її відповідь.

«Звідки він знав, що має торкнутися мене там цієї миті? І там! І там! Ох, Свята Скеле Дура, звідки він це знає?»

Дункан помітив, як напучнявіли її груди, побачив, що їй заклало носа. Пипки її грудей напружилися, ореоли довкола них потемніли. Вона зойкнула й широко розвела ноги.

«Велика Матроно, допоможи мені!»

Та єдина Велика Матрона, на допомогу якої вона могла сподіватися, була поза кімнатою, відгороджена від неї зачиненими дверима і пласкляним бар’єром.

Мурбеллу охопила енергія відчаю. Відповіла єдиним способом, який знала, торкаючи, пестячи, застосовуючи всі техніки, які так старанно вивчала впродовж довгих років учнівства.

Та на кожен її рух Дункан знаходив контрхід, а той викликав дику стимуляцію.

Мурбелла виявила, що вона неспроможна більше контро­лювати власні реакції. Відгукувалася автоматично, черпаючи з джерела знань, глибшого за її вишкіл. Відчула, як напружуються м’язи її вагіни. Відчула швидкий наплив вологи до піхви. Коли Дункан ввійшов у неї, почула свій зойк. Її руки, ноги, все тіло рухалося згідно з обома системами реакцій — добре завченим автоматизмом і глибшим, глибшим усвідомленням інших жадань.

«Як він зробив це зі мною?»

По гладких м’язах таза почали пробігати