Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

навперемін затягувало то імлою, то чорними цятками. Судоми прийшли без попередження, з дивного місця, від попереку, наче якась крижана долоня схопила його за нижні хребці й тепер намагалася вирвати хребет зі спини. Його вигнуло назад, на мить здавалося, що він от-от удариться потилицею в п’ятки, він розкрив рота, намагаючись звільнити біль, надати йому криком якоїсь форми, викинути із себе.

З його уст хлюпнуло чорною бридкою рідиною: кров, вода, якою його поїли, жовч. «Я помираю, — з’явилася несподівано осмислена думка. Саме тепер я помираю».

Вона схилилася над ним із дивним виразом обличчя. Тільки тепер, перед самою смертю, він виразно її роздивився. Чорне волосся, майже воронового відтінку, очі мов клаптики темної блакиті, зі шматочків вечірнього передгрозового неба, кармінові вуста такої форми, що більшість жінок дали б себе за неї вбити. Була вродлива, вродлива, як…

— Ти — вона, так? Провідниця в Дім Сну. Прийшла по мою душу. Але я… не маю…

Вона усміхнулася, і він затремтів. Стільки жорстокості.

— Ні, я не смерть. Не служу Дому Смерті. Нікому не служу, — вона відгорнула волосся простим жестом, мов звичайна дівчина. — Скажи мені, як воно з тобою? Ти є чи не є скорпіоном?

Я маю знати, забагато часу вже втратила. Ти тут помреш? Ти ж для цього і прийшов у пустелю. Здається, в тебе внутрішня кровотеча, не кажучи вже про зламані ребра, струс мозку та пошкодження нирок. Я можу тебе вилікувати. Сили навколо досить. Але я хочу знати, хто ти такий.

Вона відвернулася, глянула йому за спину. Йому не було потреби оглядатися, чув кроки, чув скреготіння ножа по оковці піхов, йому здавалося, що він чує всі звуки світу.

— Перекинься на живіт, — сказала вона тоном, якому неможливо було опиратися.

Він послухався.

— Встань навкарачки, хутко! Добре. Долоні в пісок, глибше, ще глибше! Відчуваєш?

Він відчував. Руків’я, вкриті шорсткою шкірою, вигладженою тисячами годин битв та тренувань. Його мечі.

— Не питай, не дивуйся. Просто покажи мені правду про себе. Помри або живи.

Кроки. Ближче і ближче.

Він вирвав зброю з піску, не видавши із себе жодного звуку, підірвався на ноги, черпаючи силу з місця, про яке досі думав, що воно мертве. Знову був тринадцятирічним, що притуляється до кочівника, якому за мить до того розпанахав горлянку, знову танцював Павучий Танець, крутячись у ритмі нечутної мелодії, знову стояв на майданчику для поєдинків та роззброював меекханського охоронця.

Удар, один і другий, мечі на диво легкі, центр важкості пересунутий до руків’я, вони його й не його одночасно. Але клинки настільки ж добрі, як ті, які він пам’ятав: груди к’к’на, що саме підійшов, розкриваються, як кривава квітка, розтяті багряним «X», чоловік робить ще крок і падає, його миттю оточує червона калюжа. Кров надто густа, щоб відразу всотатися в пісок. Йатех повертається навколо осі, тріпотить залишками одягу, шукає наступного нападника. Є, той, який стрибнув йому на живіт, він обертається, в очах переляк, паніка, що виникає з нерозуміння ситуації: як це, в’язень, який мить тому конав, виригуючи в останніх спазмах нутрощі, тепер мчить на нього з мечами в руках? Як? Чому? Тікати!

Запізно. Іссар уже біля нього, укол пласко в живіт і відразу косий удар по обличчю. Неймовірно, як швидко можуть згасати чужі очі. Йатех уже не думає, реагує так, як його навчено, третій та четвертий, де вони?

Ідуть, з двох боків, один тримає два довгих ножі, другий, зі скорпіоном на черепі, короткий спис, а точніше навіть алебарду з недовгим держаком та серповидним клинком. Скорпіон неспокійно стискає та розводить клешні. Йатех дивиться чоловікові в очі й не бачить у них страху. Це добре, він усміхається розтрісканими губами. Ворог, який помирає у страху, не приносить почестей тому, хто відсилає його перед обличчя Матері. Супротивник робить крок у його бік — лише для того, щоб відштовхнутися від піску, крутнутися в дикому піруеті та впасти на Йатеха з ножами. Удар, пласко, на рівні стегна і відразу низько, в коліно, короткі ножі не дають власнику й шансу на нормальний блок, коліно піддається майже не опираючись, кров та шматки кістки летять з рани, к’к’на коротко кричить — дуже коротко, бо падаючи, він наражається на клинок другого меча, вістря входить у горло й виростає скривавленим зубом із потилиці. Йатех сходить із лінії падіння тіла, струшує кров із клинків, розвертається. Залишився один.

— Іди звідси, — говорить він тихо.

«Скорпіон» широко усміхається й підіймає зброю в дивному салюті. Мовчить.

Сходяться коротко, без слів. Його супротивник добрий, найкращий з усієї четвірки, не дбає про життя й не боїться смерті. Б’ється чудово, атакує швидко, впевнено, тримає дистанцію, використовуючи більший розмір своєї зброї. Не ходить піском, а пливе, його ноги ледве торкаються поверхні, здається, вони не піддаються законам природи. Він справжній к’к’на — людина піску.

Будь-який інший ворог у битві з таким супротивником провалився б у пісок, загруз би, затнувся, втратив би сили в безрезультатних спробах скоротити відстань, що їх поділяла. Але Йатех досі той самий юнак, якого майстер вирішив зламати Павучим Танцем. Він відчуває кров, що стікає по його кісточкам, гладку скелю під п’ятами. Пісок не сповільнює його, не в’яже, кроки танцю надто швидкі, надто непередбачувані, щоб супротивник встигав за ним. Він рухається по спіралі, змушуючи к’к’на обертатися, змінювати стійку. Той відступає, шукаючи кращого місця для оборони, прямує в бік найближчого бархана. Йатех не дозволяє йому це зробити. Скорочує дистанцію, яка їх поділяє, перш ніж тому вдається відреагувати, падає на нього разом із лавиною ударів.

П’ять поштовхів серця, десять — і він знаходить першу дірку.

В’яже клинок алебарди коротким обертом і рубає по зовнішній частині долоні. Якби вдарив сильніше — відрубав би її разом із чотирма пальцями, а зараз — просто ріже шкіру, сухожилля та кілька кісток. Відстрибує.

— Іди звідси, — повторює, хоча має впевненість, що відповіді не дочекається.

Позначений скорпіоном мовчить. Звідкись витягає шматок тканини, незграбно, допомагаючи собі зубами, перев’язує долоню, змінює хват на руків’ї, аби втримати. Припиняє усміхатися.

Йатех дозволяє йому скінчити та йде в атаку. Проламує третій його блок, до болю безпорадний, бо поранена рука ледве тримає держак, і коротким, ощадним уколом потрапляє чоловікові просто в серце. Удар розрізає навпіл намальовану на грудях к’к’на ящірку. Чоловік піску видає дивний звук, напівсапання-напівсхлип. Опускає вістря зброї й спирається на держак. Вперше усміхається по-справжньому радісно.

Молодий іссар дивиться йому просто в очі й бачить там віддзеркалення дівчини. Та стоїть