Читати книгу - "Офіцер із Стрийського парку"

— До чого це ви?

— До того, пане Кошовий, що самовпевненість могла зіграти з нашим капітаном злий, навіть смертельний жарт. Він збирався на зустріч із людиною, яку зневажав. Отже, з висоти свого становища не оцінював належним чином. Це стосується передусім ймовірних загроз, котрі йшли від тієї особи. Напад зненацька пояснюється цим. Згодні, пане Кошовий?

— Так.

Клим визнавав Віхурину правоту, бо й сам дійшов схожої думки.

— Коли так, маєте погодитись: Яблонський не міг, а напевне зневажав будь-якого представника вашої, української спільноти. Недооцінив, неправильно прорахував рівень небезпеки. Та в цілому від вашої версії, згідно з якою українець у нашому випадку не міг убити поляка через наведені вами аргументи, не лишається каменя на камені. Хіба я не правий?

— Так. Праві.

— Нас тут щось ще тримає?

— Ні.

— Тоді йдемо. Місце не з приємних.

На цих словах санітар накрив простирадлом тіло вбитого офіцера від маківки до п’ят.

До дирекції не пішли — вступили в найближчу кав’ярню, яку вдалося відшукати.

За мовчазною згодою сторін та без дискусій Кошовий замовив пляшку наливки Бачевських і ковбаски, до яких товариство інтересу не виявило. Віхура випив першу чарку на рівних з усіма, запив кавою, дочекався, поки пан Томаш закурить, а Клим — упорається з половиною ковбаси, після чого запитав:

— Щось дізналися для себе цікавого, пане Кошовий?

— Дещо.

— А конкретніше? Думаю, ми з колегою маємо право знати.

— Все одно ваш колега може розказати мені більше, пане комісаре.

— Тобто?

Клим зітхнув, розлив наливку по чарках, теж закурив.

— Поки я впевнено готовий сказати наступне. Вбивця — чоловік, приблизно одного зросту з Яблонським. Про це свідчить спосіб нанесення удару. Не знизу, не згори, на одному рівні з рукою нападника. Не знаю, чи він сильніший за жертву фізично. Але, на мою думку, вбивця налетів першим, збив офіцера з ніг. Про це прямо свідчить гуля на потилиці і непрямо — відсутність інших ознак боротьби. Думаю, Яблонський на дуже короткий час втратив свідомість. Навіть не так — не встиг оговтатися від несподіванки, вона стала для нього шоком. Не чекав нападу саме від такої людини. Довіряв, або, ви праві, пане Віхуро, не боявся.

— Чоловік середнього зросту, фізично сильний, не викликав у Яблонського побоювань, — підсумував пан Томаш. — Знаєте, дуже детальний опис злочинця.

— Тим не менше, це прояснює їхні стосунки. Треба ретельно вивчити коло спілкування жертви. Вбивця може бути в ньому.

— Треба, — кивнув поліцейський. — Тільки зараз ніхто не буде цим займатися. Колеги масово звільняються зі служби, бо поліція тримається на владі, а влади віднедавна нема. Ті, хто лишається, ось як я, мають до холери роботи.

— Гаразд, — Клим пригубив свою чарку. — Можете хоча б сказати, що бачили на місці пригоди?

— В парку? — уточнив пан Томаш. — А мене там не було. Оглядали місце інші люди.

— Протокол складений?

— Звичайно. Тільки я не маю права показувати його сторонній цивільній особі. Й бажання особливого — так само.

— Але ж ви його читали.

— Читав.

— Хто і коли виявив тіло, там сказано?

— Якась Агнешка Пілунська, повія. Зловила клієнта, вела його в кущі, де затишок. Наткнулася на труп, закричала. Без заробітку лишилася, до речі. Клієнт утік.

— Поліцію вона покликала, як я розумію?

— Вона. Ще й переночувала про всяк випадок у відділенні.

— Вбили Яблонського там же, в глибині парку?

— Поліцейські на місці до такого висновку не дійшли. Були сліди волочіння. Його спершу вбили, потім — затягнули подалі від алеї, де пам’ятник Кілінському.

— Схему можете намалювати по пам’яті?

— Ще чого! — пурхнув пан Томаш, випиваючи свою чарку.

— Та я й не мав надії, — зітхнув Клим. — Когось, крім повії, опитали?

— Труп мали б впізнати. При ньому не було документів. Точніше, — поліцейський висякався в картату хустку, — їх знайшли вранці, коли сонце зійшло. Місце ще раз обійшли, метрах у ста від тіла валялися.

Сіпнулося віко, так сильно, що Кошовий притримав його пучкою.

— Викинули. Це означає, вбивця обшукав свою жертву, забрав усе, що було в кишенях. Зокрема — документи. Адже їх носять із собою, хіба ні?

— До чого ви ведете?

— Його обшукали, ось до чого. Вбивця лазив по кишенях жертви. І явно не для того, аби знищити документи, тим самим завадивши встановленню особи. Так можна і лице спотворити, до речі. Але їх викинули, як непотріб, — він затягнувся, скосував на Віхуру, налив ще по чарці. — Це може означати тільки одне, панове. В кишенях Яблонського вбивця шукав дещо цінніше і напевне знайшов.

— Наприклад?

— Гроші.

— Банально.

— Тим не менше. Ви досвідчена людина, пане Томаш. Знаєте — часом людей позбавляють життя за пару корон. А в жертви явно було при собі більше.

— Пан Лінецький згадував гаманець із крокодилячої шкіри. Вбитий хвалився ним.

— О, бачте. Він сам по собі чимало коштує.

— Ніхто не вбиває за гаманець без грошей.

— Ми не знаємо, скільки офіцер мав учора з собою.

— Іменний револьвер, — мовив раптом поліцейський, потому одним ковтком спорожнивши чарку.

— Як? — Клим подався вперед.

— Тіло впізнав товариш убитого, теж офіцер, легіонер. Рафал Лінецький, він ще напередодні заявив про зникнення пана капітана.

— Що?

У пана Томаша розв’язався язик, він почав говорити цікаві речі.

— Коли бути точним, пан Рафал прийшов зранку. Був дуже стурбований, що не дочекався свого друга пана Юліуша, вони домовились зустрітися в салоні однієї світської дами. Яблонський, зі слів Лінецького, був душею компанії. Ніколи не пропускав збіговиськ. А коли вранці він не відчинив, тут друзі й сполошилися. Йому показали невпізнані трупи, впізнав. Відразу дав свідчення.

— Отак просто заявив — капітан носив із собою зброю?

— Чого соромитись! Наган отримав за хоробрість. Можна сказати, як додаток до медалі.

Клим замислено потер перенісся.

— Знаєте, я не військовий. Людина цивільна від маківки до п’яток, у Росії до перевороту таких іменували шпаками, презирливо.

— До чого це?

— Погано знаюся на військових нагородах. Хіба до всякої додається