Читати книгу - "Таємниця Єви"

ми вигадали це товариство для прикриття, і воно виявилось настільки вдалим, що досі ніхто, крім вас, ним не зацікавився. Тут справді щосереди збиралися любителі мистецтва, які, окрім усього, приносили нам ще й цікаві новини з міста. А що людьми вони були не останніми, переважно аристократи, то й новини ці мали значну вагу. Ви ж розумієте… Все було б добре, якби не падіння моралі в цьому товаристві. Після дискусій на тему новинок імпресіоністів ці панове влаштовували тут вакханалії. І навіть злягалися у сусідній кімнаті. Тож ваша цікавість до цього клубу, пане комісаре, виявилась цілком закономірною. Але від сьогодні його вже не існує…

– А чим займалися ви? – не втримався Вістович.

Чоловік усміхнувся і, хвилю помовчавши, відповів:

– Навіть попри те, що я не маю наміру залишити вас живим, комісаре, розповідати такі речі все ж не буду. Ви й так забагато знаєте…

Він дістав з кишені револьвер і, прокрутивши барабан, перевірив камери. Вістовичу навіть зі свого місця було видно, що там рівно сім патронів.

– Хочете щось сказати перед смертю? – запитав росіянин і вправно закинув барабан назад.

Комісар напружив мозок, але нічого путнього на думку не спадало.

– Як бажаєте, – шпигун звів револьвер і націлився на Вістовича, – обійдемось без останнього слова.

Комісар намагався глянути йому в очі, але замість цього не міг відірвати погляд від руки, що тримала наган. Він бачив, як повільно рухається вказівний палець, поступово тиснучи на гачок… Гримнув постріл. За мить пролунало ще два.

Вістович з подивом відчув, що досі живий. Навпроти нього все ще стояв росіянин, тримаючи в руках револьвер, але голова його була повернута в бік дверей. Стріляли в іншій кімнаті.

Комісар зрозумів, що це шанс, якого більше вже не буде. Перш ніж той знову повернувся до нього обличчям, Вістович разом зі стільцем зірвався з місця і головою вперед кинувся на ворога. Чоловік, отримавши під живіт удар страшної сили, глухо застогнав, завис на супротивнику і випустив з рук зброю. Пронісши кілька метрів його на собі, Вістович прочинив ним двері і гучно ввалився в сусідню кімнату. Шпигун розпластався просто біля ніг декількох солдатів цісарської піхоти з «Манліхерами» напоготові. Його одразу ж схопили і вивели на вулицю.

Комісар відчув, що стілець позаду нього встиг розлетітися на друзки, а чиїсь руки допомагають йому підвестися. Невдовзі Вістович порівнявся з вусатим полковником, що усміхався до нього, не випускаючи з рота сигари.

– Як ви почуваєтесь? – запитав офіцер.

– Ніколи не почувався краще, – відповів той.

Полковник розсміявся і, діставши з кишені складаний ніж, обережно розрізав мотузку на руках комісара.

– Дозвольте запитати ваше ім’я, – мовив після цього офіцер.

– Комісар Адам Вістович, – відповів звільнений.

– Отакої, – військовий, здавалося, був украй невдоволеним, – поліція нам допомагає?

– Аж ніяк, – заперечив комісар, – я опинився тут майже випадково…

Той подивився на нього з підозрою, але раптово знову посміхнувся і по-дружньому простягнув руку.

– Прошу вибачення, я не представився. Полковник Альфред Редль… Ми давно стежили за цими росіянами. І от сьогодні вирішили з ними покінчити.

– Вам усе вдалося якнайкраще, пане полковнику, – сказав комісар, – до того ж, дозвольте щиро подякувати за моє звільнення.

Хвилину подумавши, він додав:

– Будьте певні, більше мене в цій справі нічого не цікавить.

Редль, здавалося, нарешті зрозумів, що ніхто не ділитиме з ним його тріумфу, і по-дружньому вдарив комісара по плечу.

– Бачу, ви змучені, пане Вістовичу, – сказав він, – що ж, я не смію більше вас затримувати. Якщо будуть питання, ми вас знайдемо.

Вони попрощалися, і комісар, нарешті, потрапив на свіже повітря. Надворі було вже темно, й уздовж хвилястих алей парку загорілися ліхтарі. Гроза закінчилась, і тільки з пожовклого листя донизу час від часу зривалися поодинокі краплини.

Вістович пройшов кілька кроків і зрозумів, що прямує до тієї частини парку, яка виходить на вулицю Понінського. Він знову йде до Бейли. Цього разу як волоцюга або як побитий пес, якому ніхто, крім неї, не перев’яже рани.

На порозі йому стало страшенно зле: голова затріщала від болю, а на очі нависла густа пелена. Він подзвонив у двері і став чекати. Якщо Бейли не буде зараз вдома, він упаде просто тут і лежатиме хтозна-скільки. Як волоцюга або як побитий пес…

На щастя, двері відчинились, і тендітна жінка з’явилася на порозі. Підхопивши під руку, мовби справді могла втримати, вона провела його до помешкання і допомогла зняти брудний плащ. Бейла, як завжди, нічого не запитувала. Саме тому його щоразу так сюди тягнуло…

* * *

У поліції Вістович з’явився тільки за два дні, коли йому остаточно стало краще. В кабінеті за друкарською машинкою працював Самковський. Він, як завжди, трохи підвівся при появі шефа, але цього разу ховав очі. Комісар помітив чималий синець на його фізіономії, згадку про їхню останню розмову в Стрийському парку. Кумедним було те, що після своїх пригод у кав’ярні «Рембрандт» Вістович мав на обличчі такий самий.

Привітавшись, комісар одразу попрямував у кабінет Шехтеля, аби пояснити тому свою відсутність. Постукавши в двері, він почув звичне гаркання у відповідь: «Так, можна».

– А-а, Вістович, – промовив Шехтель, щойно комісар з’явився з-за дверей, – проходьте, сідайте…

Нежить у заступника майже минув, проте голос усе ще нагадував звук оркестрової туби.

– Маю для пана новини, Вістовичу, – одразу ж сказав Шехтель, не давши комісару почати свою розповідь, – ось телеграма з Міністерства оборони…

Він показав йому темно-рудий списаний папірець.

– Рекомендують дати вам грошову премію і кілька днів відпустки за допомогу військовим. Будемо вважати, що відпусткою ви вже скористались, а гроші отримаєте в кінці місяця.

Після цього Шехтель несподівано зробив паузу і відвернув погляд убік.

– Вчора було вбито ще одну дівчину, – сказав він, не повертаючи голови, – мене це вже вкурвило, Вістовичу…

Заступник директора цього разу говорив спокійно, мовби просто жаліючись підлеглому. Комісар чекав, що той от-от зірветься на крик, проте той тримав себе в руках.

– Можете скільки завгодно бути героєм і допомагати контррозвідці…

Шехтель вдихнув повітря і пильно вгледівся у співрозмовника. До Вістовича раптом дійшло, чому той так стримано й обережно провадить розмову. Цей здогад навіть змусив його недоречно посміхнутись, від чого обличчя шефа нервово сіпнулось. Шехтель вирішив, що він одночасно працює на контррозвідку!

– …але робіть свою справу в поліції, – видихнувши, закінчив шеф.

Вийшовши з його кабінету, Вістович одразу подався на вулицю. За спиною почулися кроки. Повернувшись, комісар побачив, що за ним поспіхом іде Самковський.

– Рапорт про останнє вбивство у вас на столі, комісаре, – улесливим голосом сказав ад’юнкт, одягаючи