Читати книгу - "Перунів цвіт"

— Як людина…

Ольга спохмурніла.

— Я ніколи не здаюся…

— Я також, — мовив Годвін.

— Квітку папороті називають іще Перуновим цвітом, — сказала Ольга. — Зацвітає вона в ніч на Івана Купала, тобто рівно опівночі з шостого на сьоме липня. Якщо хочеш її зірвати, знайди в лісі кущ папороті, окресли ножем коло і, сидячи в замкнутому колі, дивися на кущ. Тільки-но спалахне квітка — зривай швидше й тікай межи люди. Тоді все на світі тобі відкриється. Не страшні тобі стануть ні вода, ні вогонь, ні злі вороги. Будеш бачити все, що під землею, так, ніби земля прозора. А прикладеш до дверей квітку — двері й відчиняться. Тільки зволікати не можна, бо викраде квітку нечиста сила, а ти втратиш розум.

— А де ж її шукати?

— Я не знаю. Ніколи не бачила людину, яка б знайшла Перунів цвіт. Запитай в інших відьом — може, хтось і допоможе тобі.

— Дякую й на тому, — смутно схилив голову Годвін і простягнув свій кришталевий талісман. — Тримай!

— Не треба! — заховала руки за спину Ольга. — Ти ж мене попередив про небезпеку…

— Гей, друзяки, ви там живі? — долинув із-за дверей шепіт Данила.

— Живі! — гукнула Калина. — Заходь, не бійся!

Наляканий домовик прочинив двері й зазирнув до землянки.

— Коли живі, то тікайте, бо будете мертві! Там он селяни зі смолоскипами й вилами йдуть!

— Уже?! — сполохався Годвін. — Далеко?

— Та не дуже…

— Де? — скрикнула Ольга.

— Та на вигоні…

Годвін вискочив із землянки. Весь вигін розквітнув ясними вогнями. Було видно, як удень.

— Ото що, змій?! — закричав чоловік із сокирою. — От же ж відьма проклята, навела нечистої сили в наше село!

Селяни захвилювалися, закричали, десь завив собака.

— Бий змія!!! — у Годвіна полетіло каміння.

— Та не змій я! — ледве не плакав дракон.

— Ой-йой-йой-йой-йой! — задкувала Калина, ухопившись за руку тремтячого Данила. — Ой, буде нам! Годвіне, давай полетимо, як того разу!

— А Ольга?!

Годвін зазирнув до землянки. Ольга згрібала зі стола речі до великої торби, а потім туди ж заховала кота.

— Іду, іду я! — закричала вона, схопивши з полиці горщик.

Ольга вилізла назовні й поставила на землю зав’язаний полотном горщик. З нього лунав дивний голос: «Ось буде дощ! Ось буде дощ!»

— Зараз слідуйте за мною. Втратите мене з поля зору — заблукаєте! — крикнула дівчина й зірвала з горщика полотно.

Небо розкраяла блискавка. Вдарив грім. На село синьою стіною впав ливень. Ураз згасли факели; Годвін нічого не бачив довкола, окрім струменів дощу й білої сорочки Ольги попереду. Розгублений, наляканий, голодний і стомлений, він біг невідомо куди за молодою відьмою й навіть не наважувався озирнутися. Дощ поволі вщухав, звідусіль линув шелест мокрого листя. Годвін зрозумів, що вони забігли в ліс. Випливли з темряви обриси дерев і стрімкого схилу гори. У горі була печера. Ольга зникла в темному провалі, Годвін поспішав за нею. Перечепившись через корінь, дракон упав, а на нього налетіли домовик і мавка.

— Так і знав, що цей дурнуватий змій щось дурнувате викине! — простогнав Данило.

— ТА НЕ ЗМІЙ Я!!!

— А чому не заперечуєш, що дурнуватий? — фиркнула Ольга.

— А невже розумний дракон стерпів би, щоб якийсь домовик називав його дурнуватим, а якась мавка висіла в нього на шиї?!

Усі засміялися.

Годвін ворочався на холодному камінні, пригадуючи події останніх днів. Хто знав, що все так станеться — і неприємності з посвятою, і зрада Кіра, і зустріч з усіма цими дивними істотами?… Що то з цього вийде?… Ольга казала, що папороть розквітає в ніч із шостого на сьоме, а сьогодні ще тільки четверте число, тож він має встигнути… А з іншого боку — за ці декілька днів може статися що завгодно — і з його родиною, і з ним самим. Який усе-таки небезпечний цей світ! Ніколи не знаєш, на кого можна розраховувати. На Калину, мабуть. Або на Данила. Ольга якась непевна… Страшнувато товаришувати з відьмою. А що зробиш? Більше допомоги чекати нема звідки. Усіх їх випробує час… А часу так мало!

Дракон перевернувся на бік і покликав стиха:

— Ольго!

— Що, Годвіне?

— Ольго, а ти можеш допомогти мені? Якщо зірву квітку й усе виправлю, наділю тебе великим скарбами! Срібло, золото, камені коштовні…

— А, ті скарби тлінні! Золото було — й немає… А чому це мавка тягається за тобою?

— Вона не тягається, а допомагає. Хоче спробувати стати другом…

— Дивно… А домовик?

— Данило ще нічого не вирішив. Його господар на згарищі покинув, от він і хоче нову домівку знайти…

— У нас із ним схожі долі. Сумно бути самому…

Відьма зітхнула й сіла.