Читати книгу - "Король Гризлі"

дикобраза». Та попри всі його намагання, Тор лиш гаркнув до нього загрозливо; обмацував поглядом прилеглі скелі, шукаючи його матір. Одначе ведмедиці ніде не було, мало того, не було й запаху, який би видавав її присутність, і Тор після нетривалого спостереження, знову повернув масивну голову до ведмежати.

Тим часом Мусква — цим словом індіанці називали таких ведмежат, — плазуючи на черевці, підповз ближче на один-два фути. Коли Тор почав оглядати його вдруге, він, радісно звиваючись, посунувся ще на півфута вперед. Тор застережливо загарчав. Це означало: «Ближче не лізь, бо як дам, то покотишся!».

І Мусква усе зрозумів. Він укляк, наче мертвий, і всім своїм тілом — носом, лапами, черевом, — утиснувся в пісок. Тор знову поглянув навкруги. А коли опустив очі, Мускву вже відділяло лише три фути. Ведмежа в’юном звивалося на піску і жалібно скиглило.

Тор невисоко, на чотири дюйми від землі, звів праву лапу і грізно попередив: «Пролізеш ще хоч дюйм — дістанеш ляпаса!»

Мусква затремтів, почав звиватися, лизнув червоним язичком тоненькі губи. Він одночасно виказував страх і благав зглянутися на нього. Попри Торове попередження, він таки проповз йому назустріч іще шість дюймів.

Цього разу з Торової пащі вихопилось не гарчання, а щось схоже на хрип. Велика лапа важко впала на пісок. Він знову оглядівся, втягнув носом повітря, а тоді заревів. Старий незгідливий самітник зрозумів би, що означає цей рик: «Де вештається його мати, хай їй грець!»

А потім сталося неочікуване. Підповзши до пораненої Торової лапи, Мусква підвівся. Він відчув запах свіжої крові і, потягнувшись до неї, легенько лизнув. Від оксамитового дотику малого язичка Тор відчув щось схоже на раювання. І поки ведмежа вилизувало рану, він стояв нерухомо і тихо. Коли процедура закінчилася, Тор нахилив свою велику голову і обнюхав привітний хутряний клубочок. Мусква заскиглив, як скиглять діти, загубивши матір. Тор гаркнув, щоправда, вже не так суворо. У його гарчанні більше не було погрози. Великий гарячий язик лизнув мордочку ведмежати.

«Ходімо!», — запросив він Мускву, знову рушаючи на північ.

І мале осиротіле гостроносе ведмежа, немов прив’язане, подріботіло слідком.

Розділ шостий

трумок, уздовж якого йшов Тор, впадав у річку Бебін, а брав свій початок неподалік від річки Скіни, тож, прямуючи до його витоків, ведмідь видирався все вище і вище. Довкільний ландшафт ставав чимраз суворіший. До зустрічі з Мусквою він уже відхилився від верхнього пасма Великого Вододілу на сім-вісім миль. Звідси гірські схили виглядали зовсім не так. Вони були густо посічені вузькими темними ущелинами, а їхні плавні обриси переривали громаддя скель, гостроверхі стрімчаки та круті сланцеві зсуви.

Тор прямував до однієї із своїх твердинь — у місце, що рясніло сховками на випадок нагальної потреби.

Тут, у цій дикій суворій місцевості, було повно великої звірини і можна було не боятися людей. Якщо вони і забредуть сюди, то станеться це дуже нескоро. Минуло вже півгодини відтоді, як Тор покинув кам’янисті розсипища, де зустрівся з Мусквою. Гризлі уперто простував далі, й здавалося, він геть забув про ведмежа. Та воно брело за ним, і він це добре знав.

А тому було непереливки. Його тлусте тільце і лапи ще не звикли до подібних переходів, та Мусква був відважним ведмежам: за ці півгодини він лиш двічі заскиглив: уперше — коли впав з каменя і мало не беркицьнувся в струмок, а вдруге — коли невдало став на задню лапу, у яку загнав голку дикобраза.

Урешті Тор облишив струмок, повернув до глибокої ущелини і сходив угору нею доти, поки не вийшов на невелику терасу якраз посередині між підніжжям і вершиною гори. Діставшися скелі, що випиналася із залитого сонцем, порослого травою пагорба, він зупинився. Мабуть, дитяча приязність маленького Мускви укупі з ніжним дотиком його язика, його вперте небажання відставати від гризлі — усе це разом зачепило потаємні струни у ведмежому серці. Тор енергійно обнюхав повітря довкола і влігся під скелею. Поки він ще стояв, його рудомордий попутник, дарма, що мало не падав від утоми, терпляче чекав, і тільки після того, як гризлі ліг, він і собі розпростерся на землі, а вже за кілька хвилин його зморив міцний сон.

По обіді Тор ще двічі відчував дію сапусувіну, його вже починав діймати голод, але не той, що його можна було втамувати мурахами, гусінню чи ховрашками з гоферами, а справжній. Крім того, він уже, схоже, збагнув, що Мусква тримається з останніх сил. Той теж прокинувся, але й далі лежав на підсонні, сонно кліпаючи, тож Тор вирішив рухатися далі.

Минала третя година, у червні та липні це якраз та пора, коли видолинки поміж горами огортає сонний супокій. Ховрахи, насвиставшись досхочу, лежали на своїх камінцях, розімлілі від сонця. Орли висіли у повітрі на такій висоті, що здавалися цятками. Яструби, понабивавши зоби м’ясом, поховалися в лісі. Кози та барани позалягали на високих кручах, куди решті — зась. Інші травоїдні тварини, якщо і були десь поблизу, то дрімали, ситно попоївши.

Мисливець, що полює в горах, знав: щоб відшукати Тора саме зараз, треба добре полазити і зеленими схилами, і відкритими галявинами між лісками. А тим паче — якщо цей ведмідь м’ясоїдний!

Для Тора це була сприятлива пора. Інстинкт підказував ведмедеві, що коли все живе, удовольнивши голод, мирно спочиває, зайве особливо ховатися, боятися, що тебе хтось помітить. Можна було взятися до полювання. Час від часу Торові серед білого дня вдавалося спіймати козу, барана чи навіть карибу. На коротких відстанях він був кращий бігун, ніж коза чи баран, і майже не поступався оленям. Хоча здебільшого Тор полював перед заходом сонця або в сутінковій імлі.

Тор встав зі свого ложа біля скелі і так ухнув, що рештки сну одразу відлетіли від Мускви. Він схопився, сонно закліпав, подивився на Тора, на сонце, затремтів і розпростерся на землі.

Тор не вельми вдоволено дивився на малого причепу. Після сапусувіну йому вже хотілося