Читати книгу - "Крадій"

Літак кружляв знов і знов, а потім полетів геть, його спостерігачам було нічого доповісти.

До краю низького лісу Ремі дійшов, коли сутеніло. Останні кілька миль були найдовшими: стежки обривалися, поля зростали перекинутими баштами катованого листя. Він упав під тінню акації, почув пронизливі нічні крики красивих істот, що гордо виступали вдень, хизуючись насиченим золотом і зеленю свого пір'я; їхні голоси були схожі на бойові крики варварських бабусь, і на кілька блаженних хвилин Ремі заснув.

Ніч була для того, щоб компенсувати день.

Він виблював небагатий вміст свого шлунку, потім блював рідкою жовчу.

Він ліг, згорнувшись; у голові пульсував біль, руки тремтіли, ковдрою для нього було опале листя, шкіра свербіла від приземлень і зльотів міріад комах. У темряві йому здалося, що він почув, як щось велике важко дихає та бродить лісом, і він замислився, чи підходять тигри так близько до людей, і чи сплять уночі дикі собаки. Було би просто розпалити багаття, але ще рано. Не цієї ночі. Не так близько до людей Абгіка.

Невдовзі після півночі, коли сходив місяць, він почув у далекому лісі голоси. Звуки тут поширювалися дивно, їх ніс вітер, що шурхотів листям. Ремі натягнув свою ковдру з листя вище, на голову, доки поміж вологими листками можна було побачити лише його очі, які дивилися на гру променів ліхтарів у лісі, що згодом зникли разом зі звуками людей.

Абгік Лі мав слідопита; авжеж, хто б сумнівався.

Лише для дурня це могло стати несподіванкою.

Він встав одночасно з сонцем, бо не мав іншого вибору.

Коли він почав струшувати з себе листя, зі своєї схованки вистрибнув розлючений і захеканий вепр; Ремі здригнувся, дізнавшись, що провів частину ночі біля істоти, що була більшою, ніж він. Він стривожився, що здійнятий тварюкою шум хтось міг почути.

Сонце здіймалося вище, здіймався і він. Під стовбуром дерева, що впало, він знайшов гніздо невідомих комах і зібрав їх жменею у згорнутий лист, на сніданок. Завдяки голоду вони смакували краще; можливо, навіть добре. Ті, що мали на голові довгі антени, а на панцирі — коричневі цятки, трохи нагадували йому креветок.

Западина натякала на воду, але струмок, що він знайшов у її середині, був завширшки менше метра — цівочка, майже нічого. Він занурився туди, повернувся головою до течії, щоб вода текла по обличчю, по очах, у рот. Зняти черевики він не наважувався, бо боявся, що розпухлі ноги потім не вдасться всунути назад.

Він подумав, чи не залишитися йому тут, біля струмка, живитися дрібними комахами, але озирнувшись туди, звідки прийшов, надто легко зміг побачити відбитки своїх ніг у вологому ґрунті, зламані гілочки, порушений підлісок, а тому продовжив сходження.

Лісова тінь зробила пересування простішим, захищала його від сонячного жару, але орієнтуватися стало складніше. Довіряючи лише руху, він ішов угору, доки не вийшов до гребеня з довгим сірим камінням, що здіймався над верхівками найвищих дерев, а там, шукаючи простіший шлях, Ремі натрапив на стежку, вужчу, ніж талія дитини, але менше з тим стежку, прорізану ножами та черевиками; вона звивалася через гребінь пагорба й далі спускалася на інший бік.

Він ішов нею певний час, доки не дійшов до розгалуження, побачив, що чиїсь ноги тут уже пройшли до нього, пішов тим самим шляхом.

Ця стежка повертала вниз, майже туди, звідки він прийшов, і Ремі був уже готовий облишити її, аж раптом, пробираючись крізь вкриті комахами кущі, вийшов на маленьку галявину. Тут з непримітної купи сірого каміння починався струмок, з якого він раніше пив, і тут, вирізьблені з таких самих каменів і прикрашені жовтими та зеленими лишайниками, були обличчя дюжини богів.

Найвищий з них, хоч і трохи нижчий за Ремі, був усміхненим блаженним Ґаутамою, з високим волоссям і довгими вухами, з руками, що були складені у вітанні «вай». Обабіч від нього, менші за розміром, але не молодші й не менш гарно різьблені, були Вішну та Крішна, Ґанеш — бог-слон, і Куан'їн, богиня милосердя; вони стояли разом, наче щаслива родина, а в одному з кутів стояв зі зламаною в лікті рукою ще один святий: з індійськими рисами, в буддистській мантії, на шиї висів знак хреста; він усміхався так само вдоволено, як і всі на цьому пагорбі.

Перед цими ідолами сиділа жінка. Сидячи навпочіпки, вона пощипувала шматок якогось фрукта, а її очі блукали зі статуї на статую, майже не зупиняючись на жодному з божеств. Її голова була обгорнута зав'язаною на потилиці яскравою тканиною, на шиї були металеві обручі, що здіймали її підборіддя над плечима. Зуби в неї були заплямовані соком бетелю, зап'ястя кістляві та старі, гомілки такі вузькі, що він міг би їх охопити великим пальцем і мізинцем. З його наближенням її голова повернулася, продемонструвавши заплямовану усмішку та мутні очі. Вона мружилася, вдивлялася крізь свої катаракти, побачила незнайомця — форму без деталей — і буркнула щось, що могло бути вітанням, а могло — зневагою. Їй не могло бути менш ніж сімдесят років, але якимось чином їй вдалося піднятися сюди, щоб їсти тут фрукти та хитатися вперед-назад перед стародавніми каменями.

Ремі вклонився, склавши перед собою руки, та спитав її: