Читати книгу - "Чтиво"

— Карлотто, будь ласка. В цьому немає необхідності.

— Ти що, нічого не знаєш?

Пфефферкорн не відповів.

— Пригадую дещо,— сказала вона.— Це сталося п’ять чи шість років тому, здається. Нещодавно вийшла його книжка й одразу ж стала бестселером. Вілл вирушив у тур. Знаєш, йому ці тури завжди подобалися. Він уже і не мусив їздити, але йому подобалося спілкуватися з читачами... Отже, якось уночі він зателефонував мені з готелю в Нью-Йорку. Там було десь опівночі, а у нас — третя ночі. Я одразу ж зрозуміла, що він п’яний як чіп. «Карлотто,— сказав він,— ти мене кохаєш?» «Звісно, Білле. Я завжди тебе кохала». «Як добре це чути. Я тебе теж кохаю». «Дякую, любий. Чому ти не лягаєш спати?» «Не можу заснути». «Чому?» «Думаю про Артура». «А що з ним?» «У мене з собою його книжка». «Його книжка? У нього вийшла нова книжка?» «Не нова, його перша книжка. Я взяв її з собою. Перечитував. Вона чудова». «Знаю, вона дуже гарна». «Не просто дуже гарна. Чудова». «Гаразд, чудова». «Хочеш, я тобі щось скажу, Карлотто?» «Так, любий, скажи». «Скажу тобі таке, чого нікому не розказував». «Скажи, любий». «Мені важко це тобі говорити». «Усе гаразд, Білле. Я тебе все одно кохаю». «Добре. Отже, кажу. Готова?» «Готова». «Кажу. От. Чи ти знаєш, скільки у мене грошей?» «Навіть гадки не маю». «Більше ніж у Бога. От скільки грошей я маю. І присягаюся тобі, присягаюся всім своїм життям, я б залюбки усі їх віддав би, до єдиного цента, аби писати так, як він».

Вони мовчали.

— Не варто було мені цього казати,— зітхнув Пфефферкорн.

— Не сердься, будь ласка. Я просто хотіла, щоб ти знав, яким важливим для нього був.

— Я не серджуся.

На стіні ворушилися тіні. Уже пізніше, ніж він думав.

— Мені час іти,— сказав він.

Вони повернулися до будинку. Карлотта наказала, щоб подали орендовану автівку. Пфефферкорн подякував, поцілував її в щічку і нахилився сідати за кермо.

— Артуре.

Пфефферкорн так і зупинився зігнутий. Песик спостерігав за ним з порога.

— Чи не можна... не знаю... поміняти твій квиток? — посміхнулася вона.— Якщо в тебе червоні очі, багато не зробиш. Набагато краще почуватимешся, якщо переночуєш тут, а попрацюєш завтра в літаку. Як часто ти буваєш в Каліфорнії? Ми ж щойно почали говорити.

— Маю викладати,— сказав він.

— Скажи, що захворів.

— Карлотто...

— Що вони тобі зроблять? Заарештують?

— Справа не в тому,— відповів він.— Я маю подумати про студентів.

Вона не зводила з нього очей.

— Потрібно зробити кілька дзвінків,— зітхнув він.

ого вечора вони повечеряли в італійському ресторанчику, де офіціанти знали Карлотту. Їжа була відмінною, і Пфефферкорн, який пив дуже помірно, прикінчив півпляшки к’янті.

— Скажи мені дещо,— поцікавився він.— Навіщо ти змінила прізвище?

— Тобто, коли я вийшла заміж?

— Коли Білл його змінив.

— Не хотілося, щоб у нього було одне, а в мене інше. Та й що б ти сам обрав: де Валле чи Ковальчик?

— Твоя правда.

— Знаєш, Біллові було дуже важко на це наважитись. Його агент змусив.

— Сейворі?

— Сказав, що Ковальчик дуже важко вимовляти.

— Дуже етнічне.

— М-м... Гадаю, що Білл так і не зрозумів усієї важливості зміни прізвища. Пригадуєш, він ніколи не очікував, що одна книжка перетвориться на серію, і тим паче не розраховував, що серія стане хітом. Коли він погодився, думаю, сподівався пізніше знову повернутися до Білла Ковальчика, та було вже запізно.

— Пам’ятаю, що ті оповідання, які він мені показував,— сказав Пфефферкорн,— не були історіями про кота і мишу. То був майже авангард.

Вона кивнула.

— Мене здивувало, коли вийшла перша книга,— продовжив він.

— І мене теж. Якщо чесно, мені було байдуже. Не дивись так на мене. Тепер мені його книги подобаються. Але того часу я трилерів не читала. Та й досі не читаю, хіба що Біллові.

— Що ж ти тоді читаєш?

— A-а... Знаєш, такі, в паперових палітурках, із м’язистим чоловіком у кілті... Жінки там такі бліді, ще й непритомніють тричі на годину, їхнє лоно зволожується, руки-ноги тремтять і таке інше.