Читати книгу - "Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1"

— Чого ти зразу занепав? — спитався Гробовецький. — Аптеки нема, та колеги лишилися. Треба обміркувати...

Шимон витяг з кишені пузату плящину з широким горлечком і простяг Оскарові. Той нюхнув.

— Кава... Це добре! Можна радити як ліки при анемії, депресії...

— Потрібні гроші, — не витримав Едельман внутрішньої гарячки. — Гала Стосіста заклав посаг своєї Аготи. Вона його закатрупить!

— Тобі так його шкода? — знущально спитався Гробовецький.

— Шкода... Він мене прийняв з діркою в кишені.

— Добре є, — погодився Оскар. — Гроші тобі зичитиме Ґеньо. Під мою поруку. Знай, він сирота. Затямив? З тих грошей візьмеш частку і виробиш йому документи. Щоб ніхто в них не сумнівався!

Служниця панни Крузенштарн не знала, що, легковажно дозволивши пройдисвітам скористатися кабінетом покійного бургомістра, вона подарувала йому онука, а господині сина — Станіслава Крузенштарна, студента медичного факультету Віденського університету. З кабінету нічого не зникло, окрім однієї світлини, що лежала на споді шухляди серед старих листів: бургомістр сидів в альтанці з русявим хлопчиком на колінах. Ним міг бути новоявлений Стасьо!

  цей час у Львові осиротів Кендьзорівський — його дев'яностолітня мати померла легко: вранці прокинулася, заварила каву, випила горнятко, сіла в крісло при вікні і просиділа до самого вечора. Вона не повернула голови, коли Адам відчинив двері помешкання, бо її душа літала в недосяжних висотах.

Бідний репортер тужив, як мала дитина. Він тепер не поспішав додому з роботи, а сидів по каварнях з Козобродським. Грошей Адаму бракувало, хоч гонор не дозволяв у цьому зізнатися, бо він не мав ніякої практики, як облаштувати побут.

Теодор був таким же самітником. Замолоду йому здавалося, що всі панночки тільки й мріють стати при нім перед вівтарем, щоб згодом перетворити його райське життя на пекельні муки. Зараз Козобродський і рад би піддатися жіночим чарам, так на обрії маячіли самі перестарку ваті панни, що вже не раз бували пацієнтками Генрика Росмарінна — фахівця зі шкірних та венеричних недуг.

— Мій сердечний друже, мушу тобі щось повісти...

Теодор поклав руку на плече смутного Адама.

— Ми самітні і нікому до нас немає ніякого діла. Це зле!

— Зле... — погодився Кендзьорівський і заплакав.

— Не плач... Я тобі науково потверджу, як нам слід діяти. Ось поглянь, скільки панєнок шукають собі пари через оголошення в газеті. Але ж можна втрапити в халепу, бо ніхто з них не пише правди про себе! Слухай: «Дві молоді пристійні і багаті бльондинки нав'яжуть листування в ціли матримоніяльній з двома гарними та симпатичними брунетами на урядничих становищах». Звісно, ми можемо бути тими брунетами... Але питання, чи вони направду багаті та пристійні?

— Я не брунет, — схлипував Адам. — Я лисий!

— Але ж колись був брунетом! — не вгавав Теодор, чиє волосся вже добре пройняла сивина. — Відпишемо їм, щоб випитати, які в них очі!

— А то навіщо? — заспокоївся нарешті Кендзьорівський і виявив зацікавлення до ідеї Козобродського.

— Ти гадаєш, що першенство чорних очей у народних піснях — без рації? Ні! Психольогія стверджує, що особливо небезпечні сині очі! Усі відважні авантурники — синьоокі! Усі великі злочинці — синьоокі! Дев'яносто відсотків невірних жон і повій мають сині очі! І ті дві бльондинки, закладаюся на все, що маю в поляресі, — синьоочки!

— Якщо ти певен, то не слід їм писати, — похнюпився Адам, чия уява вже змалювала блондинку з пишними стегнами в прозорому пеньюарі.

— А я напишу! — погрозливо пообіцяв Теодор. — Щоби знали: я їх наскрізь бачу!

Другого дня, ледве прочумавшись після «Перли сильної»[31], Адам прийшов на роботу з твердим рішенням знайти собі дружину за оголошенням. Текст він склав такий: «Пристійний мужчина пошукує подругу життя. Маєток не вимаганий, вимагається добре серце і чорні очі».

Несамостійний у своїх вчинках, він і словом не обмовився перед Козобродським, на яку біду наражається у свій зрілий чоловічий вік.

За тиждень ставна чорноока кобіта сиділа в цукерні напроти Адама Кендзьорівського. Вона була молодшою за нього років на ...дцять, але ласкаво поглядала на зніченого кавалера, що з остраху назамовляв смаколиків на половину своєї місячної платні.

— Прошу пані...

Пані не церемонилася, а виявляла гарний апетит, і в Кендзьорівського аж сльоза набігла на очі, бо він згадав, як уперше частував Ґеня.

Щось в цій кобіті було знайоме, та Адам щоденно бачив стільки людей — живих і мертвих, що міг би заприсягтися: усе місто — його знайомці!

Тим часом чорнявка почала оповідати про себе, і якби на лисині Кендзьорівського лишилося бодай кілька волосин, то вони