Читати книгу - "Борошняні немовлята"

Саймон прокрався назад за ріг і став чекати. Він вважав, що Старому Бецману невигідно карати забагато учнів написанням творів. Як і Саймон, він не надто полюбляв читати. Якщо Старий Бецман зараз помітить Саймона, той неодмінно потрапить йому під гарячу руку. Зате дочекавшись, поки вчитель вибере собі іншу жертву, Саймон зможе непомітно проскочити в двері й добігти до своєї парти, а тим часом хтось інший буде виправдовуватися: «Хто? Я? Чому я? Так нечесно!».

У будь-якому разі спробувати варто.

Саймон стояв, спершись об стіну, та вичікував. Саме тоді з-за рогу з’явилися доктор Фелтом і його зграйка помічників-добровольців (Саймон радше назвав би їх підлабузниками). Вони несли цілі гори складних і громіздких приладів, без яких доктор Фелтом, здавалося, не міг провести жодного уроку протягом кількох тижнів перед своїм грандіозним конкурсом наукових проектів.

Саймон зігнувся, симулюючи напад кашлю. Доктор Фелтом і його зграйка пройшли повз. Саймон перестав кашляти саме вчасно і почув коментар доктора Фелтома, коли той проходив повз свого колегу, який усе ще стояв біля батареї:

— Я так бачу, Еріку, в тебе вибуховий початок триместру.

Пан Картрайт кинув на доктора Фелтома один зі своїх отруйних поглядів, але сумніви Саймона розвіялися остаточно, і його занепокоєння як вітром здуло. Врешті-решт доктор Фелтом — знаний піротехнік. Його кремовим вибухівкам усі заздрили. Якщо така авторитетна людина, як він, заздалегідь захоплюється великим вибухом пана Картрайта, то можна не сумніватися: експеримент буде грандіозний.

Тоді усмішка Саймона переросла у захват. І зараз, пасуючи м’яч Вейну, він теж не міг приховати усмішки. Це немов одна з тих обіцянок, думав Саймон, що їх Бог давав людям, з якими він трохи сварився в Старому Заповіті, це немов… обітниця! У першому класі середньої школи у них був про це цілий курс. Райдуги, потопи, мертві немовлята і все таке. І те, що доктор Фелтом ішов коридором і сказав ті слова саме тоді, коли там стояв Саймон, — усе це хлопчина сприйняв як справжнісіньку обітницю. Приватну домовленість між Вибухом і Саймоном…

Ліворуч від нього вигулькнув пан Фуллер.

— Щось ми сьогодні такі замріяні, — сказав він досить приязно, але Саймон з переляку пропустив наступний пас. — І за годинником не стежимо, правда?

Краще взагалі нічого не відповідати, подумав Саймон. Інакше пан Фуллер не проґавить нагоди вкотре висловити своє незадоволення тим, що Саймонові речі розвішані вздовж поля. Може дістатися і борошняному немовляті.

Саймон винувато колупав землю бутсом і мовчав. На щастя, саме в цей момент Фроґґі Гайнз і Сол Епштайн зіткнулися лобами і покотилися землею, намертво вчепившись один в одного.

Пан Фуллер одним махом виголосив Саймону вирок:

— Три повних кола після тренування, будь ласка. І поводься з м’ячем ніжно, не гупай.

Відтак він розвернувся до Фроґґі та Сола, і його голос зазвучав, немов сирена:

— Гайнз! Ану витягни свою ногу з його вуха! Та вставай же ти! Бігом по м’яч!

Скориставшись можливістю, Саймон від гріха подалі поспішив на задню лінію. Принаймні йому пощастило уникнути відтискань. Решта тренування минула не так уже й погано, були навіть дві короткі перерви: перша — коли Фраззі Вудсу добряче влетіло за те, що він махав своїй дівчині Люсінді, яка стояла за огорожею; друга — кілька хвилин по тому, коли пан Фуллер знову помітив Люсінду і затримав черговий розіграш м’яча, щоб сказати їй усе, що про неї думає.

Залишитися на полі після того, як усі вже пішли в переодягальню, і тричі провести м’яч навколо стадіону було Саймону за іграшки. Звісно, він не зможе посміятися разом з усіма, побачивши вираз обличчя Фроґґі, коли той візьме свою баночку з присипкою для ніг і, підбурений Вейном, прочитає неоднозначний напис. Але Саймон може добре собі уявити вираз його обличчя. Та й Вейн згодом усе йому детально розповість. Чому ж тоді йому так важко даються ці три нещасні кола? Чому ноги його не слухаються?

Гуп… Гуп… Гуп… Гуп…

— Хлопче, ти про що задумався? Не гати по м’ячу! Стався до нього ніжно, як до немовляти!

Від цього нагадування стало тільки гірше. Саймон схвильовано озирнувся через плече на кущ, повз який він щойно пробіг. Чи це був той кущ? Той, де лежало його борошняне немовля? Чи досі маленький мішечок з борошном безпечно захований між гілками, чи, може, хлопці помітили його, ідучи з поля. А що як Вейн його здав! Чи малючка все ще там, загорнута, щаслива й життєрадісна, чи, може, хтось уже засунув руку в кущ і дістав її звідти? Можливо, просто зараз у переодягальні хлопці копають її, як футбольний м’яч, регочучи на все горло?

У такому разі від Фроґґі їй дістанеться найбільше. Він її знищить.

Втративши пильність, Саймон не поцілив по м’ячу.

Відразу ж над полем пролунав крик тренера:

— Саймоне Мартін, ти думаєш, що це смішно? А я так не думаю!

Він майже промахнувся вдруге. Аж не віриться. Це ж навіть ударами не назвеш. Потрібно просто вести м’яч. А втім він зовсім не міг зосередитися. Хіба змусиш ноги рухатися як треба, коли твій мозок переповнений жахливими картинами розправи над борошняним немовлям? Якби пан Фуллер не стежив за ним так уважно, Саймон міг би швидко розвернутися на пальцях і добре роздивитися кущ. Борошняна крихітка мусить там бути, жива і здорова. Якби ж він знав точно, що вона там, то зміг би краще зосередитися.

Не бажаючи знову накликати на себе гнів пана Фуллера, Саймон так і не розвернувся. Він дивився вперед і біг, а в його думках тим часом пропливали одна за одною жахливі картини. Він уявляв, як борошняне немовля плаває обличчям донизу в одному з брудних рукомийників, вода просочується через тонку мішковину — і воно плавно опускається на дно. Або як Фроґґі бере фломастер і, жадаючи помсти за витівку з присипкою, залишає на обличчі крихітки кілька своїх автографів: ніс, посмішка з вибитими зубами, два величезні вуха чи навіть щось гірше! І найстрашніше: вона, така беззахисна, лежить на