Читати книгу - "Простір неспокою"

кольори: чорний і жовтий. Чорний — грунт, пологі схили гір, скелясті вершини, жовтий — каламутне небо з яскравими прожилками, ліс і група якихось будівель явно земного походження. З часом Гнат розібрався у відтінках шемаліанського ландшафту, а спершу своєрідність контрасту-чорне із золотим — буквально приголомшила його.

Наздогнавши Томаха, він спитав:

— Славо, мені ніхто так і не пояснив, чому, ми тут?

— Мені теж, — озвався Томах. — Потерпи, експерте. Між іншим, експертові УАРС слід бути витриманим, упевненим і багатозначно мовчазним. Хоча, з іншого боку, рятувальники теж люди і можуть…

— Помилятися, — підхопив Гнат.

Томах обернувся, нерозуміюче глянув на нього.

— Ні, сумніватися. Тільки не помилятися.

Вони увійшли в найближчу будівлю, що височіла серед жовтих куполів дослідницької експедиції, і, поминувши тамбур, опинилися в круглому приміщенні, просторому, затишному, зі “справжнім” сонячним світлом, що лилося з “небес” — уся стеля слугувала фоном відеопласта, завдяки чому здавалося, ніби дах купола зрізаний і всередину заглядає веселе земне сонце.

Тут була кают-компанія і водночас командний пункт експедиції: за напівпрозорою перегородкою, що поділяла приміщення на дві майже рівні частини, виднілися силуети якихось апаратів, пультів з миготливими індикаторами та віомами. Друга половина площі приміщення була заставлена елегантними столиками і стільцями, а під стіною ліворуч стояли поряд автобар і кухонний універсальнуй автомат, модель “Комфорт-Б” на п’ятдесят персон.

Кают-компанія майже порожня: за двома зсунутими столиками розташувалися гості з “Тіртханкара” і господарі, хоча хто з них є хто — зрозуміти важко, зодягнені всі вони в чорні костюми. Гнат, придивившись, упізнав лише Богданова і Тектуманідзе — по очах. Інші були йому незнайомі. Один з них, широкий, громіздкий, устав з-за столу й пішов назустріч новоприбулим.

— Прошу, дорогі гості, прошу. Давайте знайомитися? Тарас Вернигора.

— Ну, мене ти маєш пам’ятати, — сказав Томах. — Рік тому разом відвідували спортивну секцію.

— Ромашин, — назвався Гнат, подав руку й мовби потрапив під прес.

— Гнат — наш експерт, — сказав Тектуманідзе, хоча це було не зовсім так.

— А я начальник експедиції, — сказав Вернигора. — Тепер про справу. Експедиція в нас квартир’єрська, дослідницька група малочисельна, в її складі всього двадцять вісім осіб, а будівельний загін майже у вісім разів більший. Ви, мабуть, бачили з повітря деякі наші споруди, маю на увазі завершені, решта — лише починають зводитися. План забудови великий, і експедиція відчуває потребу і в людях, і в техніці, особливо в техніці. І тут маєш — вантаж із Землі не надходить!

— Не зрозумів! — здивувався Томах.

— Поки ми досліджували причини зникнення вантажів на Історії, точно такий випадок трапився і тут, — пояснив Богданов. — Дві доби тому.

— Он воно що!..

— Але це ще не все, — вів далі Вернигора. — До зникнення вантажу, точніше, до того, як із Землі нам сказали, що вантаж пішов до нас, ми помітили “дзеркала”. Не надали їм особливого значення. Можливо, “дзеркала” якимось чином пов’язані з пропажею?

— Про “дзеркала” ми знаємо стільки ж, скільки й ви, — сказав Тектуманідзе. — Із Землі надійшла ТФ-грама про чудеса на Шемалі, і ось м’и тут. До речі, який вантаж мав до вас прибути?

— В основному обладнання тераформістів: комбайни для ґрунтових і гірських прохідок, плазмові різаки, апаратура об’ємного вибуху і так далі.

— Ясно.

Вернигора помовчав, збираючись з думками.

— Ми поставили табір на Шемалі два місяці тому. Зараз, звичайно, тут майже нікого немає, дослідники розбрелися по всіх материках планети, будівельники й тераформісти встигли побудувати собі стаціонарне селище, і база, по суті, перетворилася на пункт обслуговування загонів, тим паче що ліфт від орбітального таймфага також спущено сюди. І все було б гаразд, якби, не інцидент з вантажем. А тут ще ці “дзеркала”. — Начальник експедиції знову зробив паузу, чекаючи на запитання, і, не діждавшись їх, заговорив далі: — Уявіть, що на скелі, повз яку проходили раніше десятки разів, раптом починає відбивати світло одна з пласких граней! Як дзеркало! Це тим паче вражає, бо колір скель тут — самі бачили — чорний або темно-коричневий. Природно, ми зацікавилися цим явищем, виявили ще кілька “дзеркал” у різних місцях, стали вивчати і… зчинилася паніка з вантажем. А найцікавіше те, що “дзеркала” здатні переміщатися. Тобто бачити їх у момент переміщення ніхто не бачив, але досить групі змінити місце базування чи роботи, як на новому місці незабаром з’являється “дзеркало”. А на старому — зникає.

— Не дуже воно й вражає, — промовив Томах. — Схоже, ви відкрили нове фізичне явище — і тільки. З чим і вітаю. Хіба мало дивовижного в природі?

— Хай живе скептицизм! Так, чи що?

— Ні, але я не бачу причини, через яку нас погнали за тридев’ять земель.

— Славо, ти просто не поінформований, — втрутився Богданов. — Річ у тім, що і на Історії, яка обертається навколо Садальмелека, виявлено “дзеркала”.

— Он як? Чому ж тоді ми не висадили десант на Садальмелеку, а одразу рушили сюди?

— “Дзеркала” на Садальмелеку досліджують зараз інші групи відділу, — сказав Тектуманідзе. — Коли надійшов наказ рухатися до Шемалі, ще не було відомо празникнення вантажу. А тепер зрозуміло, що “дзеркала” з’явилися не просто так і нам доведеться зайнятися ними впритул. Фізичні параметри “дзеркал” замірювали?

Вернигора стрепенувся: питали його.

— Так, звичайно. Одне з них зовсім поряд з базою, на Венері — це скеля така. — Начальник експедиції підвівся, жестом запросив усіх за собою. — Не дивуйтеся, скелі на Шемалі