Читати книгу - "Варвар у саду"

церкву. Цей дивний архітектурний конгломерат проіснував до XVII століття. Тепер від будинків ані сліду, могутній овал арени посипаний жовтим піском. На цьому піску, під яскравим сонцем, я бачив кориду. Славетний Антоніо Ордонес «працював» із биком боязко і нездаро. Тридцятитисячний натовп, цей непідкупний суддя цезарів й ігрищ, вив довго, потужно і з осудом.

Оселя муз, античний театр поблизу, менший, більш камерний, наче грецький. Від театру залишилися всього лише жалюгідні руїни, з яких виростають оспівані поетами дві коринфські колони невимовної чистоти й краси.

Наші предки не мали такої розвинутої, як ми, здатності засновувати музеї. Предмети давнини вони не перетворювали на експонати, замкнуті у скляних вітринах. Їх вживали для нових конструкцій, безпосередньо втілюючи минуле у сучасність. Тому відвідини таких міст, як Арль, де перемішані епохи й каміння, повчальніші, ніж холодний дидактизм систематизованих колекцій. Адже ніщо не свідчить настільки промовисто про тривкість творінь людських і діалог цивілізацій, як несподівана зустріч із не описаним у путівниках ренесансним будинком, збудованим на римських фундаментах і з романськими скульптурами над порталом.

До античного театру століттями ставилися доволі безцеремонно, перетворивши його у каменоломню готових скульптурних елементів. Він навіть став ареною боротьби старої релігії із новою. Один фанатичний диякон привів натовп віруючих, які знищили свідчення античної краси.

Усього лише три століття тривав період блиску римської Арелате. У 308 році Костянтин Великий приїхав сюди зі своїм двором. Що за честь для колишньої грецької факторії! Було збудовано велетенський імператорський палац, від якого досі збереглися тільки лазні. Вода у них надходила з гірських джерел, віддалених від міста на 70 кілометрів.

Через сто років імператор Гонорій сказав про Арль таке: «Це місто лежить настільки зручно, має таку жваву торгівлю й настільки жвавий рух приїжджих, що продукти з усього світу найлегше виміняти саме тут. Авжеж, усе, що тільки привабливого є на багатому Сході, у благовонній Аравії, Ассирії чи Африці, принадливій Іспанії чи родючій Галлії, того тут у достатку, неначе це місцеві вироби».

Через кількадесят років Арль і Марсилія були здобуті вестготами.

Однак це ще не був несподіваний прихід ночі, принаймні для Арля, який залишився бастіоном неіснуючої імперії. Римські мури та колони все ще бороняться. У цирку тривають ігрища, а в театрі — вистави, аж до часів Меровінґів. На Форумі бризкають не засипані сміттям фонтани. Апогей варварства припадає на VII–VIII століття.

Владу римських намісників у провінціях переймають єпископи та архієпископи (це успадкування не лише законне, а й природне), яких вдячні співгромадяни називали defensores civitatis[12]. Годі дивуватися, що в часи сум’яття мистецтво відходить на другий план. Римські храми просто перетворилися на місце нового культу. У дім Діани ввели Матір Христову.

Проте від епохи завоювань збереглися твори значної естетичної вартості. Вони мають наче символічний характер. Це надгробки.

Надгробки походять із великого некрополю, званого Аліскампс (деформована назва Єлісейських полів — elissi campi). Цей цвинтар сягає античних часів, великий салон смерті, де покійники призначили собі рандеву. Світове реноме цього легендарного місця — казали, що тут похований Роланд і дванадцять парів, котрі загинули під Ронсево, — стало причиною доволі несамовитої процедури. Отож, труни померлих, які за життя висловили бажання бути похованими на Аліскампс, пускали на хвилі Рони. Спеціальний цех гробарів виловлював їх, коли вони допливали до Арля, беручи за ці послуги так званий droit de mortellage[13].

Від часів Ренесансу Аліскампс було справжнім родовищем для любителів барельєфів, якими інкрустували палаци й портали храмів. Захланний Карл IX наказав навантажити на корабель стільки цього безцінного матеріалу, що той пішов на дно Рони неподалік від Пон Сен-Еспрі.

Те, що вціліло, зберігається у колекції християнського мистецтва, розміщеній у колишній церкві. Простота й краса старовинних скульптур конфліктує з помпезним єзуїтським бароко інтер’єру.

Коли б не теми, запозичені зі Старого й Нового Заповітів, та християнські символи, можна було б подумати, що ці барельєфи походять із пізньоримської епохи. Перехід через Червоне Море (тепер у кафедральному соборі) сміливо міг би увінчати тріумфальну арку на славу римських легіонів. Антична традиція жила тут до кінця V століття. Пізніше з’явився геометричний декор, стилізоване листя. Мистецтво знову починає з абетки форм.

Від могутнього поля поховань, яким був Аліскампс, залишилася тільки незначна частина. Дванадцять цвинтарних каплиць лежать у руїнах. Рештки кам’яних гробниць неначе пливуть довгою алеєю, засадженою старими тополями, аж до церкви Сен-Оноре, збудованої у провансальському стилі, з куполом і величезною восьмикутною вежею з ажурними вікнами, де колись палав вогонь. На його блиск, як до морського ліхтаря, зліталися померлі.

Dans Arles oú sont les Alyscamps Quand l'ombre est rouge sous les roses Et clair le temps Prends garde à la douceur des choses[14]

Поет цілковито розминувся з настроєм описуваного місця, де насправді неможливо відшукати жодної солодкості. Ця збірка старого каміння й дерев є суворою та патетичною, наче втілений у мармурі том історії.

Дивна річ, чому Прованс, країна з власним географічним та цивілізаційним обличчям, не створив сильної політичної організації, яка б дозволила йому зберегтись у формі окремого політичного утворення? Щоправда, історія панування провансальських князів нараховує цілих п’ять століть (від X до XV),