Читати книгу - "Золото і кров Сінопа"

Богдан Микошинський уважно розглядав обриси країни, яка вже сто тридцять років як перестала існувати і тепер входила до складу Туреччини. Центральне місто її тепер називалося Трапзон. Як сповіщали втікачі з трапезундської неволі, греки, що там мешкали, пам’ятали ще свою державність.

— Так, це воно, — мовив гетьман замислено.

— Про що ти, Богдане? — озвався писар.

— Про Трапезунд. Він підвівся і підійшов до столу гетьмана.

— Немалий світ, — сказав. — Поки звістка про напад дійде до Стамбула і султан направить флот, щоб з нами поквитатись, ми вже будемо далеко. А небезпека — море. Осінньої пори воно штормить. Скількох братчиків недораховувалися після таких походів? А чого не Очаків? Не вдалося торік — пощастить тепер.

— Ні, там нас виглядають. А в Трапезунді сприятимуть корінні мешканці — греки.

Обличчя писаря спохмурніло. А потім він втратив цікавість до мапи. Взявся знову за перо і став ретельно виводити в січовому журналі, скільки й за що заплачено і що продано. Минуло чимало часу, коли він знову озвався:

— Ми прийдемо й підемо, а грекам яничари криваву різанину влаштують. До того ж якщо там переважають греки, то в кого здобич брати? Це ж православні!

Після писаревих слів невдоволення на обличчі гетьмана змінилося на заклопотаність.

— Зробимо так, — сказав він. — Подивись у реєстрі… — не в королівському, а в нашому, внутрішньому, — хто побував у тих краях. Послухаємо, що вони скажуть.

Чоловік, котрого джура привів у резиденцію гетьмана, був уже в літах. Тирса, яка пристала до його могутніх грудей, свідчила, що руки його щойно тримали теслярський інструмент.

— Михайле, — звернувся до нього гетьман, — ти, кажуть, побував у трапезундській неволі?

— Трапзон… — поправив чоловік. — Місто як місто.

— А господар у тебе хто був?

— Грек.

— Православний?

— Авжеж.

— А як ти втік? — Та мене визволили братчики отамана Кулаги.

— Щось не пригадую, щоб Кулага ходив на Анатолійське узбережжя, — зауважив гетьман.

— В Азові те було. Ми привезли на суденці мого господаря цитрини і під стінами фортеці на базарі торгували. Тоді ж Бог і привів наших, — чоловік перехрестився. — Їх було близько тисячі на чайках. Налетіли зненацька; турки ледь устигли замкнути браму.

— І Кулага з ними був? — поцікавився обережно господар.

— Та ні ж бо. Кулага загинув, кажуть, напередодні, у Гезлеві. Флотилія ж його після Гезлева пішла на Очаків, а тоді вже повернула на Азов. Саму фортецю не здобули, але гарматним димом її сильно обкурили.

— А з господарем твоїм що сталося?

— Та нічого. Я попрохав хлопців, аби не займали. Він-бо мене в церкву брав з собою. Але добро вигребли геть усе чисто…

— Матимеш нагоду з ним знову зустрітись, — сказав гетьман.

На повному обличчі чоловіка з’явилися однаково подив і прикрість.

— Похід на Трапезунд готую. Як ти на таке?

— Далеко дуже, пане Богдане, — сказав колишній невільник. — І небезпечно.

— Чому? Там що, галери військові?

— Та ні, суденця, в основному купецькі. Під час плавання тримаються неподалік від берега.

— Михайле, а як ти в полоні опинився? — поцікавився гетьман.

— На Волині те було. Татари наскочили, саме на Покрову. Боже, скільки люду забрали! Погнали сперше у Волощину, а тоді поділили бранців і кого куди… Мене — в Кафу, там і продали грекові з Трапзона.

— Кажуть, під час того наскоку сто тисяч наших полонили, — мовив гетьман. — Їм за це Ружний з козаками геть весь Перекоп винищив, але кримці шкоди більшої заподіяли. Поляки виправдовуються: безкоролів’я, мовляв, безкоролів’я було. Що то за держава, коли якийсь набрід кочівників може таку силу люду в полон захопити? — Кошовий хоч і говорив спокійно, але в голосі його вчувалися біль і образа.

Раптом він замовк, а тоді поцікавився:

— А ти, Михайле, якого роду?

— Селянського, — відказав той, опускаючи понуро очі.

— Ну, селянського, то й селянського, — поблажливо мовив козацький зверхник. — А глянь-но, — показав на мапу. — Знаєш, що це таке?

— Мапа.

— Атож, мапа, — підтвердив Микошинський. — Читати її вмієш? Отже, не вмієш… Тоді дивись: ось це — Чорне море, це його берег південний, а на ньому місто Трапезунд… Бач, по-грецькому написано. Тоді, коли мапу малювали, воно було столицею Трапезундського царства, яке на південному сході межувало з Грузією, а на заході з Туреччиною… — У Трапзоні живе чимало грузинів, — озвався чоловік.

— Авжеж. Колись їхні царі сприяли заснуванню цієї держави. Але мова не про те. Якщо ми висадимося в Трапезунді, чи підтримають нас люди? Ну, греки, грузини? Обличчя з вузенькими вусами на мить стало заклопотаним.

— Ні, не підтримають, — по миті вагань сказав колишній невільник. — Вони хоч і не люблять яничарів, але живуть так само, як і турки. Навіть одягаються по-турецькому. Тільки й того, що османи носять білі чалми, а греки — зелені, мусульмани ходять до мечеті, греки та грузини — до церкви. Втім, багато з них потурчились.

Писар, який досі був німим свідком розмови, поцікавився:

— Михайле, ти сказав, що ходив з греком аж в Азов. А куди ви з ним ще ходили?

— Ну, в Самсуні були. Олію оливкову і вовну брали.

— А ще куди? — знову писар.

— В Сіноп… Там ми купували килими, шовк, прикраси. Багате місто. Там купити можна все, що є у світі. Грек казав, що в Сінопі