Читати книгу - "Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов"

Антарктида — ще одна величезна крижана пустеля. Заклопотані грандіозними перетвореннями в Північній півкулі, люди тимчасово мовби забули про цю «білу пляму» на карті світу. Проте незабаром Антарктида стала вимагати від людей пильної уваги до себе.

Через кілька років після того, як було розтоплено кригу в Північній півкулі, виявилося, що шар льоду в Антарктиді з року в рік наростає.

Рівень Світового океану, який трохи піднявся в період танення криги в Північній півкулі, тепер знову спав. Очевидячки, води, що випаровувалися з поверхні океану, конденсувались у нові нашарування криги на південному материку.

Деякі попередні роботи вчених говорили про те, що дальше зледеніння шостого материка загрожує серйозними наслідками. Виникли побоювання, що внаслідок утворення на Південному полюсі величезних мас криги може змінитися нахил земної осі.

Перед ученими світу постало завдання: розтопивши нашарування криги, які стали утворюватись, зупинити зледеніння Антарктиди.

Група вчених Торітаунського інституту атомної фізики висунула сміливу ідею: створити штучне сонце, яке, знаходячись на відстані трьохсот-п’ятисот кілометрів від Землі, випромінювало б енергію, достатню для того, щоб зупинити нове зледеніння Антарктиди.

Очолила роботу вчених Олена Миколаївна.

Було ясно, що в надрах мікросонця мусять відбуватись потужні термоядерні реакції, схожі на ті, що мають місце у таємничих глибинах справжнього сонця. Тільки за допомогою таких циклічних перетворень — можна було б забезпечити тривале існування мікросонця та одержати необхідну кількість світла й тепла. Але це були тільки передумови, з яких виходили. З самого початку роботи перед ученими постало питання: як забезпечити стійкість штучного мікросонця?

Справжнє сонце не «кришиться», не розлітається на частини через те, що всі сили, які діють на нього, врівноважуються. З одного боку, газова речовина, що перебуває під величезним тиском і з якої складається сонце, прагне розширитися. З іншого, цій страшній руйнівній силі протидіє сила ваги самих газів. Тому на протязі багатьох мільярдів років сонце існувало й існуватиме, маючи стійку форму кулі.

В який же спосіб зробити стійким штучне сонце? Якщо в його надрах відбуватимуться звичайні термоядерні реакції, то за соті частки секунди там виникнуть велетенські тиски й температури, тобто з’явиться руйнівна сила, що намагатиметься розірвати мікросонце на шматки. Отже, в результаті простого термоядерного вибуху мікросонце не створити.

Як же знайти силу для протидії? Вага мікросонця буде порівняно невелика. Тому сила ваги, яка рятує від руйнування справжнє сонце, тут виявиться недостатньою. Ніяка, навіть найміцніша оболонка, коли нею оточити мікросонце, не витримає колосального тиску.

«Знайти стримуючу силу!» — ось завдання, яке в першу чергу мала розв’язати група Олени Миколаївни.

Минули роки наполегливих шукань і численних, часом дуже небезпечних дослідів. Багато разів здавалося, що вихід уже знайдено, що проблему загалом розв’язано, але ретельніше дослідження зводило нанівець усю попередню роботу. І все ж кожен негативний результат підводив усе ближче й ближче до розв’язання цього надзвичайно складного питання.

Якось — це було два роки тому — Олені Миколаївні вдалося штучно створити в одній новій, дуже складній термоядерній реакції, що відбувалася за температури понад чотириста мільйонів градусів, зовсім невідому атомну частинку. Вона мала надзвичайно цікаві властивості: її заряд був негативний і в сотні мільйонів разів більший від заряду звичайного електрона; маса ж негативної частинки в сотні разів перевищувала масу протона. Проіснувавши менше ніж секунду, частинка зникла, та найточніша вимірювальна апаратура встигла зафіксувати її існування. Дослід вдалося повторити ще тричі.

Відкриття Олени Миколаївни зацікавило всіх учених, які працювали в галузі атомної фізики. Вивчення властивостей нової атомної частинки, яку назвали термоелектроном, наражалося на величезні труднощі. Щоб одержати термоелектрон, потрібно було дуже точно дотримуватись умов реакції і, що найголовніше, — необхідні були надвисокі температури, спеціальні підземні камери, які охолоджувались потоками рідкого гелію, та унікальні вимірювальні прилади, що від високої температури часто вибували з ладу. Все це дуже гальмувало експериментальне дослідження властивостей термоелектрона. Одночасно торітаунські вчені намагалися теоретично довести можливість тривалого існування відкритої Оленою Миколаївною частинки.

Минуло півроку, і Віктор Платонов, один з провідних учених групи Олени Миколаївни, довів, що за певних умов термоелектрон притягує до себе багато позитивно заряджених ядер атомів, які через високу температуру втратили свої електронні оболонки. Ці ядра, ніби електрони у звичайному атомі, починають обертатися навколо термоелектрона по складних орбітах. Таким чином, виникає складний атом, у центрі якого знаходиться негативний термоелектрон, а по орбітах обертаються позитивні ядра — рештки звичайних атомів.

Праця Віктора Платонова, опублікована в журналі «Атомна фізика», зчинила великий гамір в ученому світі. Зворотна модель атома! В центрі атома негативний заряд! Уже здавалось можливим створити нову речовину, що складалася б із атомів такого великого атомного номера, що йому не знаходилось місця в таблиці Менделєєва. Які ж властивості матиме речовина, створена з таких атомів? Чим відрізнятиметься вона від уже відомих речовин?

…Ставили запитання, висували сміливі гіпотези, — вчені працювали в поті чола, а в цей час у далекій Антарктиді крижаний щит міліметр за міліметром, непомітно для ока, але безупинно й безперервно наростав…

Минуло ще декілька місяців, і з новою теоретичною працею виступив Чжу Фан-ші.

Він переконливо довів можливість здійснення нової ядерної реакції, за якої мільйони термоелектронів мусять утворити дуже складні сполуки — «політермоелектрони», як він їх назвав.

Політермоелектрони були немовби гігантськими молекулами, що складалися з термоелектронів. Вони мали дві цінні властивості. По-перше, політермоелектрони притягувались один до одного з колосальною силою, прагнучи стиснутись у тугий клубок. По-друге, для їхнього існування не треба було підтримувати навколо них надвисоку температуру: після утворення політермоелектронів температура різко знижувалась, на якусь мить вони відскакували один від одного, при цьому деякі політермоелектрони розпадались на окремі термоелектрони з виділенням величезної порції світла й тепла. Під впливом температури, яка знову зростала, політермоелектрони стрімко стягувались у щільний клубок. Проходила ще мить, температура знову падала, і знову політермоелектрони, відскакуючи один від одного, виділяли порцію світлової і теплової енергії.

Реакція, яку Чжу Фан-ші назвав пульсуючою, раз розпочавшись, могла