Читати книгу - "ФБ-86, Андраш Беркеші"

— Спасибі, не буду вас турбувати, — відмовлявся Іштван. — Прийду іншим разом…

Стемніло. Він поблукав серед древніх стін замка, потім зупинився в алеї, сперся ліктями на кам'яний бар'єр бастіону. Перед ним розкинулась велична панорама міста.

Хлопець стояв заціпенілий біля бар'єра, поки не змерз. Аж здригнувся від холоду. Машинально обтрусив рукави плаща і повільно поплентався, сам не знаючи куди…

Зупинився перед рестораном «Лілія». З залу долинала тиха музика. Оглядаючи яскраво освітлений вхід, він згадав, що сьогодні майже нічого не їв. Вирішив повечеряти. «Тут, певно, дорого, — подумав він — Та не все одно? Хтозна, що з ним буде завтра».

Він замовив пляшку вина і печеню. Напій швидко подіяв на зголоднілий організм. Голова стала ще важчою, апетит пропав. Іштвана мучила спрага. Він випив.

— Хочете хліба?

Юнак стрепенувся. Перед ним стояла струнка блондинка років двадцяти п'яти. Обличчя в неї було засмагле, очі блискучі, карі, з якимсь дивним іржавим відтінком. Іштван ще ніколи не бачив таких очей. Він очманіло дивився в усміхнене обличчя дівчини і невпевнено сказав:

— Так… дайте скибку…

Довго дивився услід дівчині. В голові паморочилося, потім тіло почало приємно терпнути. І знову пив вино. Треба пити, щоб затерпло все, і мозок… Як йому тепер добре. Біль зник… пити… ще пити…

Час минав. Ресторан порожнів, у залі майже нікого не лишилось. Іштван не помічав цього. Час для нього не існував. Здалека долинали приглушені мелодії джазу, пальці, корячись їх ритму, барабанили по столу.

Русява офіціантка вже давно стежила за хлопцем. Вона помітила, що той чимось стурбований. В його очах застигла мука.

«Що з ним?» — подумала Єва Шоні. Вродливий хлопець викликав у неї співчуття. Дівчина бачила, що він дедалі більше п'яніє. Підійшла до старшого офіціанта, шепнула йому щось і зникла. Через деякий час повернулася і всміхаючись підійшла до Іштвана.

— Подати вам чорну каву? — спитала, глибоко глянувши у каламутні очі юнака.

Іштван дивився на вродливу дівчину. Оркестр caме почав грати нову річ, і він одним вухом прислухався до голосу співака.

— Чорну каву? — перепитав невпевнено. — Чорну каву… Ні… — мовив затинаючись, ледве повертаючи язиком. — Ні… Не хочу чорної… хочу… таку біляву… як ви.

— Можна сісти? — спитала дівчина.

Іштван, не зводячи очей з привабливого обличчя, ствердно кивнув головою.

Єва сіла і махнула рукою офіціантові.

— Подвійну чорну каву і сто грамів вишневого лікеру.

Потім звернулася до хлопця.

— Яка в тебе професія?

Іштван нічого не відповів, лише судорожно ковтнув глину. Він не зводив очей з дівчини і слухав музику, яка наче вихор розбурхала заховані десь у глибині душі пристрасті.

— Яка в тебе професія? — повторила своє запитання дівчина.

Думки кружляли в мозку Іштвана, як сніжинки в хуртовину.

«Що їй треба від мене? Хто ця русява фея і чого вона добивається? Щось питає… Так, так. Про його професію. В нього немає професії! Не чіпали б його… А гарна дівчина! Як би він хотів її обняти… Що вона каже?»

— Пий… Давай вип'ємо! — умовляла Єва. Офіціант приніс чорну каву і лікер.

— Випий каву, — сказала дівчина. — Ти дуже п'яний.

— Я… Я… п'яний? — насилу видавлюючи з себе слона, спитав Іштван. На його обличчі відбилась впертість. — Все одно… не питиму… не хочу кави… — Він вхопив чарку лікеру і, закинувши назад голову, одним ковтком спорожнив її. Відразу здригнувся, лице скривилося в гримасі. Видно було, що напій не припав йому до смаку.

— Ходімо танцювати, — запросила дівчина.

— Я… не… вмію.

— Не вмієш танцювати? — дивувалася Єва. — Ти не вмієш танцювати?

— Ні.

— А чим ти займаєшся? — вже втретє спитала дівчина.

— Я медик, — відповів хлопець. Обличчя його зблідло, по скронях стікали краплі поту. В обважнілій голові ще дужче паморочилось. Іштван судоожно тримався за ріжок стола. Дівчина помітила, що йому погано. Вона схопилася з місця.

— Посидь тут, — прошепотів Іштван, — не кидай мене, о… Ти така гарна… — Голос його звучав ніжно, він ішов неначе з самих глибин душі.

— Гроші в тебе є? — спитала дівчина і знову підсіла до нього.

— Є… мені дуже погано… дуже…

Єва махнула офіціантові.

— Дайте рахунок.

Вона знайшла у хлопця бумажник і розрахувалась.

— Я скоро повернуся, — шепнула офіціантові і допомогла Іштванові стати на ноги. Він зовсім обм'як. Його очі самі заплющувалися.

— Візьми мене під руку, — наказала Іштванові дівчина. — Фері, замов таксі, — звернулась вона до старшого офіціанта.

Поки вони вийшли з приміщення, машина вже прибула.

…Іштван прокинувся від того, що сонце світило йому прямо в обличчя. Він розплющив очі, втупив погляд у стелю. Потім сів і озирнувся навкруги.

«Де я?» — напружено роздумував хлопець. Це не його квартира. Через велике вікно, що сягало до самої підлоги, в кімнату широким струменем лилося проміння осіннього сонця. Вдалині виднілися коричнево-зелені схили гір. Вчорашній дурман давався взнаки: у голові шуміло, паморочилось.

Він схопився з ліжка.

«Як я потрапив у чужу квартиру?»

Ще раз оглянувся навкруги. Це була скромно, але зі смаком обставлена холостяцька квартира. Низький диван, шовкова ковдра тютюнового кольору. Перед вікном — столик для гри в карти, навколо столика три маленьких глибоких крісла. Праворуч від вікна потрійна шафа, радіоприймач. На одному з крісел лежав його акуратно складений одяг. Хтось роздяг його. Він стояв у трусах і майці. Відчув, як раптом почервонів, його погляд, що блукав по кімнаті, привернула фотографія над диваном. З неї посміхалась білява дівчина. В мозку блискавично все проясніло. «Боже мій, це ж офіціантка з ресторану».

На столі лежав його бумажник, біля нього записка. В записці дрібними бісерними літерами було написано: