Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

— Я маю на увазі, — почав Гіт скривдженим тоном, — що хтось викрав мене і намагався вбити. Мені вдалося вибратися звідти, а потім я наштовхнувся на виродка з малетом[5] і дробовиком.

— Хто на вас напав? — перепитав Чендлер.

— Який із них?

— Там у лісах.

— Він назвався Ґабрієлем, — відповів Гіт, облизуючи порепані губи.

Від почутого в голові у Чендлера одночасно виникло мільйон думок, але тут озвалася Таня, досі напружена та готова до нападу.

— Який він мав вигляд, цей Ґабрієль?

— Високий… вищий за мене. Можливо, вашого зросту, — чоловік кивнув на Чендлера, — але худіший. Розмовляв… не зна’… ніби місцевий.

«Ні, не місцевий», — подумав Чендлер. Ґабрієль однозначно був із Перта, проте він підозрював, що для людини зі сходу всі западенці звучать однаково. Він наказав собі не потрапляти в ту саму пастку. Пересічні стереотипи прирівнюються до ледачої роботи поліції.

— Ще щось? — запитав сержант. Цей опис небагато давав. Нічого такого, щоб упевнено стверджувати, що йдеться про Ґабрієля Джонсона.

— Що ви хочете знати? — поцікавився Гіт. — Він був вашого зросту, засмаглий, із щетиною, але обличчя в нього здавалося, не зна’, занадто юним. Ніби обличчя і борода не пасували одне до одного, ніби борода була наклеєна. Голос м’який. Оксамитовий.

Вдалося. Гіт описав Ґабрієля майже точно. Щиро кажучи, ці спогади могли видатися занадто точними, більше пасували для детального вивчення суб’єкта, ніж для побіжного погляду в паніці. Особливо, якщо йдеться про начебто переляканий мозок.

Чендлер подивився на своїх колег-офіцерів. Таня видавалася такою ж приголомшеною, як він. Лука втупився у нього, чекаючи вказівок щодо наступних дій. Останній член їхньої команди, Нік, застиг за стійкою з широко розплющеними очима, насолоджуючись виставою.

Гіт порушив тишу:

— Саме тому я намагався взяти машину. Я тікав, рятуючи життя. Ви мусите повірити мені.

Це благання зверталося до Чендлера. Сержант не відповів, його мозок перетворився на патоку.

— Сержанте? — гукнув Лука, змушуючи його відповісти. Цьому хлопчині завжди подобалося на когось тиснути, особливо, якщо це був його бос.

— Киньте його до камери, — наказав Чендлер. Це була тактика затягування, але нічого кращого він не міг вигадати, поки його думки не заспокояться.

Коли Лука кивнув, Гіт вибухнув, марно намагаючись звільнитися з рук двох офіцерів, що зіп’яли його на ноги.

— Ви не можете цього зробити! — горлав він, поки його вели до камер. — Я маю права! Ви не можете замкнути мене!

— Можу, якщо ви під арештом, — відповів на його протести Чендлер.

— За що?

— Почнімо з крадіжки машини.

— Він намагався вбити мене!

— Отже, у камері ви будете в безпеці, — пробурмотів Чендлер, слухаючи, як стихають удалині невпинні протести.

8

Чендлер сидів за Таніним столом і намагався привести до ладу думки. Він мав двох людей, які стверджували, що один із них напав на іншого. Одного він замкнув, а іншого відпустив. Хто казав правду? І що він думав про те, хто з них казав правду? Той, хто прийшов добровільно, чи той, хто з’явився на робочому кінці дробовика? Спершу він допитає того, хто був зараз у його руках.

— Подзвонити до ГУ? — завзятий Ніковий голос перервав його думки.

— Дай-но мені подумати.

— Можливо, у нас тут серійний вбивця, сержанте. — Хлопцевий голос аж бринів від захвату.

Лука повернувся від камер у затильній частині будівлі до контори.

— Замкнули його? — запитав Чендлер.

— Замкнули, — відповів Лука, дістаючи з холодильника бляшанку кóли. Чендлерові здавалося, наче температура у відділку піднялася ще на градус, та, зважаючи на вбивчу спеку, це було неможливо. — Однак тобі, мабуть, захочеться зупинити молоду Нікову уяву, поки він не надто захопився.

Чендлер погодився. Його роботою було стримувати емоції, навіть якщо погано вдавалося впоратися з власними.

— Ми не знаємо, з чим маємо справу. Це може бути звичайна сварка друзів, що вийшла з-під контролю. Спершу зберемо кілька фактів, а потім телефонуватимемо в ГУ. Нам усім слід зберігати спокій.

Цю мантру Чендлер повторював собі, стоячи під дверима кімнати для допитів і намагаючись заспокоїти нерви. Усередині був чоловік, який убив п’ятдесят чотири людини. Або хлопчина, що посварився зі своїм другом і був не небезпечніший за мушок, які в’ються довкола лампочки на стелі. Гіта на двадцять хвилин залишили помаринуватися в камері, а потім перевели звідти на арену. За ці двадцять хвилин Чендлер зв’язався із Джимом, і той повідомив, що немає нової інформації про Ґабрієля, їхнього свідка і жертву, яка тепер перетворилася на ймовірного підозрюваного. Він наказав Джимові спостерігати далі й зателефонувати, як щось зміниться. Після допиту він приведе Ґабрієля назад.

Чендлер увійшов до кімнати. Гіт сидів за столом у кайданках, Таня стояла на варті під стіною. Коли Чендлер сів, Гітові очі були міцно заплющені. Сержант дав чоловікові трохи помедитувати, розглядаючи його із хвилюванням та захватом від того, що збирався дізнатися.

— Пане Барвелле, ви з нами?

Очі розплющилися і зосередилися на Чендлерові. Там, де він очікував побачити байдужість і розрахунок, були лише втома і погляд, який міг означати, що чоловік уже давненько не спав — або що його мозок щосили намагається приховати жахливу таємницю.

— Звичайно, я з вами, — кинув Гіт, підіймаючи кайданки. Може, він був стомлений, але зберіг достатньо кмітливості, щоб кусатися у відповідь.

— Я мушу поставити вам кілька запитань, — повідомив Чендлер.

— Я вже розповів вам усе, що знав. Я сказав вам, хто ув’язнив мене і намагався вбити. Я навіть вам його описав, однак замкнули все одно мене.

— Ви вкрали машину, пане Барвелл.

— І пояснив чому. Я тікав від убивці. Це, напевно, виправдовує якісь там спроби вкрасти машину? — Запала тиша, а тоді Гіт відступив, збагнувши, що щойно зізнався у злочині: — Ви не зможете цим скористатися, ви ще не розпочали допиту й не зачитали мені моїх прав. — Зі сплутаного каштанового волосся крапав піт, піт, який похапцем ковтала борода, що за минулі півгодини наче потемнішала ще на відтінок.

— Я вже знаю про машину, — заспокоїв його Чендлер. — Я хочу дізнатися про все інше. Я хочу, щоб ви розповіли мені свою версію подій. Як ви тут опинилися.

Запала довга пауза, ніби Гіт оцінював, чи можна довіряти Чендлерові. Це не мало значення; він опинився в ситуації, з якої не мав іншого виходу. Відкинувшись назад, чоловік посмикав себе за волосся, сплутуючи його ще більше, потім його руки сповзли вниз обличчям, так само засмаглим і обвітреним, як у Ґабрієля. На цьому їхня зовнішня схожість закінчувалася.

Утім їхні історії майже ідеально збігалися. Як і Ґабрієль, Гіт втратив