Читати книгу - "Відлюдько, Інна Земець"

           - Вова, - копирсається в кишені, простягає мені зв’язку. Поки не передумала швидко нахиляюсь і розшкрябую на нозі своє трохи піджиле пенькове поранення. Пересвідчуюсь що є струмочок крові і прислухаюся до гупання сходами - поліція вже на перших поверхах.

            - Так, Діма, тримайся неподалік, але не лізь, Богом благаю, бо все зіпсуєш. Пообіцяй що не влізеш доки не погукаю!

            - Та ти шо, здуріла? Мені за тобою ховатись, чи шо? А як він тобі вріже?

Мацаю рукою ногу, мажу кров’ю щоку і під губою:

            - Не встигне, психічна атака і план перехоплення вже в дії. Слухай мене уважно, як закричу – не біжи, тільки як тебе позву можеш йти. Довірся мені, - заспокійвило тисну йому руку і бігом рушаю сходами до квартири Лілі:

            - Допоможіть! Володя, спинись! Мені боляче!, - козел обертається на сполошену жіночку, що біжить і волає згори сходами, підбігаю до нього і врубаюсь йому в тулуб, чіпляючись за плечі, - Ой, не бий!

Він очманіло віштовхує мене від себе, я щосили тулюсь до нього.

            - Відпусти, ірод! Нащо тебе з тюрми випустили? – перший поліціянт вже на горизонті. Вчасно, бо падлюка якраз відкидає мене від себе. Картинно сповзаю на підлогу і затуляю собі очі.

            - Що тут таке, ану стояти! – ось вже і другий хлопець у формі.

Видушую сльози і тицяю пальцем на опудало:

            - Він мене ледь не вбив! Йшла від подруги, а тут він. Хотіла з ним поговорити, а він бити почав, - на мої завивання прочинаються двері, на порозі мабуть Ліля – тендітна білявка з переляканими очима. Підводжуся на ноги і падаю їй на плечі, - Ой, Ліля, перестріла твого Вову, так думала живою не виберусь!

Поліціянти роздивляються мою роздерту ногу, підмічають рукав що висить на одній нитці, пакують Володю. Притуляюсь губами до вуха дівчини:

            - Як малу звати? – шепочу їй тихо, - Діма поруч, не питай нічого, все потім пояснить.

            - Улянка, - тихо відповідає Ліля і ледь помітно киває.

Розвертаюсь до хлопців у формі.

            - Ой, дякую вам, хлопці, бо вже з життям прощалась. Оце зустріла його на сходах, перехопила, думала достукаюсь до його довбешки, щоб хоч дочку свою Улянку пожалів, а він мене ледь не пристукнув.

Козла ведуть вниз, тупочу з ними, Дімі який дурнуватим обличчям час від часу визирає зі сходового майднчику киваю на Лілю, тихо йде до неї. Далі нудний офіціоз: документи, протокол, всяке інше. Граю так, ніби на «Оскара» сподіваюсь. Та у Володі така біографія, що багато зусиль докладати не потрібно. Прощавай «друже», сподіваюсь не скоро зустрінемось! Бажано - ніколи. Машу на прощання рукою своїм рятівникам і підіймаюсь ліфтом – поки давала виставу його відремонтувати встигли. Парочка зустрічає мене біля квартири.

             - Ліля, давай знайомитись. Я Марічка, подруго-сусідко-сестра цього шляхетного лицаря. Сестра це по духу, а решта насправді.

Адреналін випалюється, відчуваю дику втому. Мене ведуть в квартиру, Ліля торохкотить якісь слова, відбиваюсь мугиканням і посмішкою, нашвидкуруч змиваю розмазану кров.

         - Ліля, гадаю головне ти зрозуміла.  Про мене тобі  Діма все розповість, щоб історія  не розвалилась мов картковий будинок. Я твоя подруга, решту ти чула як колишнього приймали. А мала твоя де?

             - Від учора у бабусі, на тиждень відправила.

            - Чудово, - копирсаюся в сумочці, - Зараз даю вам ключі – їдете до квартири моєї бабусі і сидите якийсь час там. Думаю, не випустять, але хто зна.

            - А чого туди? До мене поїдемо, - стинає плечима Діма.

            - Тачку свою хоч раз у дворі засвітив?

            - Та не в сусідньому ж районі паркувався.

       - Ну то як не дурний, сам здогадайся. Є номер тачки – є адреса, - перегоріли емоції, сили скінчились, - Все, давайте, рушайте. А мені викличте таксі – повертаюсь відпустку гуляти.

Ліля кидається мені в обійми, мовчить і міцно стискає. Відповідаю з меншою пристрастю, бо руки-ноги ватяні.

            - Дякую тобі! І не знала що таку винахідливу подругу маю, - посміхається мені білявка. Гарна така, тендітна, мов фейрі якась.

            - Поки нема за шо, от коли все спрацює як хочеться – з тебе коробка цукерок.

З її обіймів перекочуюсь в Дімкини.

            - Не потрощ мені кістки! – хриплю я, обійми як у діда Василя – наче шийний захват, - Все, відправляй мене в Горби, стомилася трохи.

Поки чекаю таксі мені ліплять на ногу пластирі, булавками рукав на місце ставлять, цілують разів зі сто. Коротше, пом’яли як хотіли і в таксі мов мішок запхали. Таксист на щастя мовчазний, поки їду витріщаюсь у вікно і сама собі усміхаюсь. Нічого революційного, таких історій як у Лілі на кожну вулицю зо три штуки, тому знаю як непросто запустити коліщатка системи і врятуватись від біди на двох ногах. Мені такого відчути на власній шкурі не довелось, а от подруга в юності мала клопіт. Думала зустріла лицаря в обладунках, а виявилось гімно у фользі знайшла. Сподіваюсь, план спрацює,  як казав мій сусід – моя сила в експромтах. Як заходжу у двір на небо вже набігають важкі хмари. Решту вечора хочу провести в горизонтальному положенні. Згадую про сусіда – за парканом звична тиша. Навіть нема сил крутити собі в голові ті свої душові пригоди. Вдаю що нічого не було, беру полотенце, кляту шторку і прямую в душ. Цікаво, скільки часу мине, поки йтиму туди не палаючи від сорому?