Читати книгу - "Крадій часу, Террі Пратчетт"

— Завжди варто знати ім’я підмітальника, хлопче, — сказав інструктор додзьо. — А запитання я ставив не тобі.

Цок 

Джеремі дивився на свої простирадла.

Вони були вкриті письменами. Його власноручними.

Письмена вкривали також подушку і частину стіни. А на штукатурці ще були якісь креслення.

Під ліжком він знайшов олівець. Він навіть загострив його. Він загострив олівець уві сні! І видається, що він писав і малював не одну годину, намагаючись намалювати сон.

А збоку на ковдрі з гагачого пуху він занотував список усіх деталей.

Коли він це бачив, усе здавалося цілком нормальним, неначе якийсь там молоток, палиця чи Ґравітаційний анкерний механізм Вілбрайта. Так, ніби зустрів старого друга. А тепер… Він дивився на свої закарлючки. Він так швидко писав, що пропускав знаки пунктуації, а також деякі букви. Проте вбачав у написаному певний сенс.

Йому доводилося чути про таке. Визначні винаходи і справді деколи народжуються у снах або фантазіях. От хіба Гепзібі Вітлову не стрілила в голову ідея регульованого маятникового годинника, коли він підпрацьовував катом на громадських засадах? І хіба не казав завжди Вілфрейм Балдертон, що ідея анкерного механізму «Риб’ячий хвіст» стрілила йому в голову після того, як він обжерся омарами?

Так, у сні все було таким зрозумілим. А вдень відчувалося, що над цим ще треба трохи попрацювати. З кухоньки за майстернею долинув брязкіт посуду. Джеремі квапливо спустився вниз, тягнучи за собою простирадло.

— Я зазвичай… — почав було він.

— Грінка, шер, — повідомив Ігор, відвертаючись від плити. — Легенько підрум’янена, як шавжди.

— Звідки ви це дізналися?

— Ігорі вчатьшя передбачати, шер, — пояснив Ігор. — Яка у ваш чудешна кухонька, шер. Я ще ніколи не бачив шухляди з напишом «Ложки», в якій були б тільки ложки.

— Чи ви хоч трохи вмієте працювати зі склом, Ігоре? — запитав Джеремі, пропускаючи повз вуха цю заувагу.

— Ні, шер, — відповів Ігор, намащуючи грінку маслом.

— Не вмієте?

— Ні, шер. Я вмію не трохи, а надшвичайно добре, шер. Багатьом моїм гошподарям були потрібні… шпеціальні апарати, які було нелегко рошдобути, шер. Що вам буде потрібно?

— Як би нам побудувати ось це? — розгорнув на столі простирадло Джеремі.

Ігор випустив зі своїх пальців з чорними нігтями шматочок грінки.

— Що тут не так? — здивувався Джеремі.

— Я подумав, що хтошь пройшов по моїй могилі, — вимовив Ігор, ще й далі маючи приголомшений вигляд.

— Е-е, але ж у вас ще не було власної могили? — розгубився Джеремі.

— Це в переношному шнашенні, а не в буквальному, — ображено відповів Ігор.

— Це ідея, яку я… яку я виношував про годинник…

— Про Шкляний годинник, — додав Ігор. — Так. Я це знаю. Мій дідушь Ігор допомагав шробити перший такий годинник.

— Перший? Але ж це просто дитяча казочка! Мені він приснився, і…

— Дідушь Ігор завжди кашав, що вше там було дуже дивним, — перебив його Ігор. — Вибух і таке інше.

— Він вибухнув? Через металеву пружину?

— Не шовшім вибухнув, — уточнив Ігор. — Наш, Ігорів, вибухами не шдивуєш. Ше вше було… дуже химерне. Хоч наш і химерами не шдивувати.

— Ви хочете сказати, що він існував насправді?

Ігоря це ніби збентежило.

— Так, — сказав він, — але, шнову ж таки, ні.

— Речі або існують, або ні, — прорік Джеремі. — Я це дуже чітко розумію. Заживаю спеціальні ліки.

— Він ішнував, — сказав Ігор, — а тоді, після цього, ніколи більше. Це те, що мені шказав мій дідушь, а він шробив того годинника оцими руками!

Джеремі подивився на нього. Ігореві руки були вузлуваті, а коли Джеремі придивився уважніше, побачив на них багато шрамів.

— Ми в родині шправді віримо в ушпадковані речі, — пояснив Ігор, перехопивши його погляд.

— Так би мовити… руки в руки, ги‑ги, — вишкірився Джеремі. Він намагався пригадати, де його ліки.

— Дуже шмішно, шер, — озвався Ігор. — Але дідушь Ігор завжди кашав, що опішля це було, як… шон, шер.

— Як сон…

— Майштерня була інакша. Годинника там не було. Бештямний Доктор Хитавець, який тоді був його гошподарем, ушагалі не працював над шкляним годинником, а намагавшя видобути шонячне шяйво з помаранчів. Уше шмінилося і ніби шавжди так було, шер. Ніби нічого не шталошя.

— Але згадка про це з’явилася в дитячій книжечці.

— Так, шер. Якашь головоломка, шер.

Джеремі втупився в простирадло з безліччю закарлючок. Точний годинник. Це все, про що йшлося. Годинник, який зробив би зайвими всі інші годинники, сказала леді Л女жон. Годинникар, який би його змайстрував, назавжди б увійшов до історії хронометражу. Щоправда, в книжці було написано, що Час опинилася в пастці годинника, але Джеремі анітрохи не цікавили Вигадані речі. У будь-якому випадку, годинник слугував лише для вимірювання. Відстань ніколи ж не може опинитися в пастці рулетки. Будь-який годинник тільки те й робив, що рахував зубчики на коліщатках. Або… світло…

Світло із зубчиками. Він це бачив уві сні. Не яскраве небесне світло, а світло, що хвилястою лінією підноситься вгору й падає вниз. 

— А ви б могли… побудувати щось подібне? — запитав він.

Ігор знову подивився на креслення.

— Так, — кивнув він головою. А тоді показав на великі скляні посудини довкола зображення центральної циліндричної частини годинника. — І я шнаю, що це таке, — додав він.

— Уві сн… тобто, мені уявлялося, ніби вони іскряться, — мовив Джеремі.

— Дуже-дуже шекретні шнання в цих пошудинах, — сказав Ігор, старанно уникаючи відповіді. — Чи можете ви тут рошдобути мідні прути, шер?

— В Анк-Морпорку? Легко.

— А цинк?

— Та скільки завгодно.

— Шірчану кишлоту?

— Так, у бутлях.

— Мабуть, я вже помер і шлетів на небеша, — зрадів Ігор. — Дайте мені доштатньо міді, цинку й кишлоти, шер, — мовив він, — і ми побачимо справжні ішкри. 

Цок 

— Мене звати, — сказав Лу-Тзе, спираючись на мітлу перед роздратованим тінґом, який здійняв угору руку, — Лу-Тзе.

Усі в додзьо принишкли. Бойовий клич застряг у горлі нападника.

— Айі! Гао-ґн! Ґн? Оші-і-і-і-і-оші-і-і-і-і-і…

Юнак не ворушився, але складалося враження, ніби він тепер збирався атакувати сам себе, а його бойова стійка перетворилася на якийсь нажаханий і покаянний доземний поклін.

Лу-Тзе нахилився і чиркнув йому сірником по смиренному підборідді.

— А як тебе звати, парубче? — поцікавився він, розпалюючи свою цигарку-самокрутку.

— Його звати Брудом, Лу-Тзе, — втрутився інструктор додзьо, підходячи до нього. Він хвицьнув застиглого нахабу ногою. — Бруде, ти знаєш правила. Мужньо зустрічай того, кому кинув виклик, або віддавай свій пояс.

Якусь мить той і далі не рухався, а тоді вкрай обережно, аж надто театрально демонструючи своє бажання нічим не образити супротивника, почав розмотувати пояс.

— Ні, ні, цього не потрібно, — лагідно мовив Лу-Тзе. — Це був цілком пристойний виклик. Достойне «Айі!» й несогірше, як на мене, «Гай-і-і-і!». Добре, в цілому, бойове джерґотання, яке тепер не часто й почуєш. Та й не хочеться, щоб прямо зараз, у такий момент, він би опинився без штанів, правда? — він принюхався й додав: — Особливо в такий момент.

Він поплескав зіщуленого хлопця по плечі.

— Ти просто пригадай собі правило, про яке першого ж дня тобі