Читати книгу - "Моя неймовірна спокуса, Аріана Мел"

Коли Давид засинає, я тихенько беру одяг і пробираюся в коридор, на ходу вдягаючись. Відкриваю додаток служби таксі і замовляю авто. За декілька хвилин вже сиджу на задньому сидінні таксі, притулившись чолом до прохолодного скла, а гарячі сльози обпікають щоки.

Водій кидає зацікавлені погляди у дзеркальце заднього виду, проте мені байдуже.

Зайшовши в квартиру, я одразу тягнусь у ванну. Хочеться змити з себе весь цей день, запах Давида і такий пекучий сором.

Вмикаю гарячу воду, намилюю губку, і зі злістю починаю терти шкіру до червона. Простоявши під гарячими струменями добру годину і врешті трохи заспокоївшись, йду в спальню, залізаю під ковдру і поринаю в неспокійний сон.

Прокидаюсь від дзвінка. Телефон розривається. Дивлюся на екран. Давид.

О, ні. Геть не маю бажання розмовляти.

За декілька хвилин телефон знову плюмкає. Це вже повідомлення. Від Сотника.

«Я прокинувся, а тебе немає. Що сталося?»

Вирішую не відповідати. Але повідомлення продовжують надходити :

«Чому ти пішла без жодного слова?»

«Зайченя, відпиши, будь ласка. В тебе все гаразд?»

«Я зараз буду в тебе»

Остання смска піднімає мене на ноги. О ні, на зустріч я геть не налаштована. Швидко починаю набирати текст.

«Вибач, не хотіла тебе будити. Вчора забула тобі сказати, що ми з Аліною домовилась сьогодні зранку піти за покупками».

Він довго не відписує. Нарешті присилає :

«Гаразд. Подзвони, коли будеш мати час. Вдалих покупок»

«Сухо написано», — думаю, — «Він розуміє, що щось не так»

Зрештою, вирішую справді піти за покупками, щоб трохи прочистити сумбур думок у голові.

Поки я перестрибувала, як той метелик, від крамниці до крамниці, субота майже промайнула. Я чудово провела час, з голови вилетіли думки і про Давида і про Веремія.

Повертаючись додому, вирішую зайти ще в супермаркет, що неподалік від квартири.

Ходжу поміж рядів, закидуючи необхідні товари у возика. Біля полиці з соусами затримуюся, згадуючи чи є в холодильнику мій улюблений Песто. Краєм ока бачу знайомий силует.

За декілька кроків від мене стоїть Бриль і теж щось уважно розглядає на полиці. Я зачаровано дивлюся на його чіткий профіль, яскраво виражене вольове підборіддя. Не одразу розумію, що не так. Тоді звертаю увагу, що сьогодні він у джинсах і обтислій білій футболці. Сильний рельєф м’язистих грудей та торсу чітко проступає з-під тканини. У буденному одязі цей чоловік виглядає ще сексуальніше ніж у костюмі.

Тим часом він задумливо піднімає руку, запускає пальці у волосся. Вагаюся. Підійти привітатися чи вдати, що я його не помічаю?

Вибирати не доводиться. Чоловік раптом повертається, бачить мене. Легкий помах руки на знак привітання і, розвернувшись у протилежну від мене сторону, йде геть.

Я спантеличено дивлюся, як віддаляється широка спина і незрозуміле розчарування огортає мене.

«Злато, а з чого ти взяла, що ця пристрасть, цей потяг, взаємний?» — жорстко осаджую себе подумки, — «А можливо він на щось образився?»

Гарячково перебираю в пам’яті нашу вчорашню розмову, все що говорила йому.

Гублячись в здогадках прямую до кас. Спакувавши все, що придбала у два пакети, розплачуюся кредиткою і, намагаючись засунути її назад в гаманець, суну до виходу. Уже на дворі, справившись з карткою, врешті підводжу голову і бачу його.

Веремій стоїть, спершись стегнами на капот своєї автівки. Руки схрещені на грудях. Він когось чекає.

«Невже Мілану?» — подумалось і я поневолі обводжу поглядом вулицю, наче Мілана має ось зараз ось вистрибнути з якогось кутка. Лиш скриплю зубами.

Раптом його погляд зачіпається за мене.

— Закупилась? — чи то питає, чи стверджує з своєю коронною півусмішкою.

— Так, трохи. Емм. Когось чекаєш? — не втримуюсь, цікавість бере своє.

Він примружує очі.

— Якраз збираюсь їхати додому. Сідай, підкину тебе, — врешті каже, не відповідаючи прямо на моє питання.

— Мені близько. Я пройдуся, — виривається у мене.

Я шкодую про свої слова в ту ж секунду. Між нами висне мовчазна напружена тиша. Вираз його обличчя не змінюється, лише в очах щось промайнуло.

— Гаразд, емм. Дякую, — передумую я і роблю крок до нього.

Ох, як незручно вийшло! Серджусь сама на себе. Щоки пломеніють легким рум’янцем.

Правий кутик його губ повзе вгору, очі блищать смішинками. Він відштовхується від авто і бере пакети з моїх рук. Сироти вкривають шкіру і поколюють наче тисячею дрібних голок, коли його пальці ненавмисно зачіпають мої. Чому я постійно так реагую на його дотики?

Чоловік кладе пакети на заднє сидіння і відчиняє мені передні дверцята. Я все ще мовчу, сідаю і пристібаюсь. Вдихаю його запах, у голові солодкий туман від цього.

Бриль обходить авто, відчиняє дверцята зі сторони водія і собі вмощується на сидінні.

Заводить авто і ми рушаємо. Ця гра в мовчанку невидимою напругою висне між нами. Не знаю чи тільки в мене відчуття наче в повітрі літають іскри.

— Як день? — врешті питає.

— Чудово. Провела час наодинці з собою. А твій як?

— Сьогодні теж байдикую. Тиждень був, ем.. доволі напружений, — протягує.

— Через роботу? Чи щось особисте? — не втримуюсь, закушую губу.

Його мимовільний оцінюючий погляд ковзає по мені, зупиняється на частку секунди на губах. Мені стає гаряче.

— І те, і інше, — відповідає.

Мені хочеться дізнатися більше. Але запитати не наважуюся.

Ось вже й під’їжджаємо до мого будинку, паркуємось. Він повертає до мене голову.

— Ми часто цього тижня з тобою пересікаємося, Злато. Тобі не здається це трохи дивним, — усміхається, дивлячись на мої губи. Серце пропускає один удар. Ця усмішка здається хижою. Нестримний жар починає підніматися тілом, обпікаючи шкіру. Дихання збивається.

— Ні, — врешті видавлюю, — Це випадково. Так буває.

У нього розслаблений вигляд. Напіврозвернувшись до мене, він лівою рукою опирається на кермо, задумливо проводячи великим пальцем цієї ж руки по нижній губі і з-під вій наче вивчає мене. А я залипаю на цьому його рухові. Зайві, ой зайві та шкідливі думки лізуть непроханими гостями у голову. Самій до чортиків захотілося отак провести пальцями по його губах. Я сухо сковтую. У горлі геть пересохло.