Читати книгу - "Вибухова парочка, Аріна Вільде"

Кирило

З дитинства я мріяв стати шефф-кухарем. Закінчити кулінарну школу у Франції, потім в Італії та Португалії. Взяти кілька майстер-класів у відомих кулінарних геніїв, а потім відкрити свій ресторан в Римі чи Мілані.

Дід сміявся над моїми мріями і тим, з яким завзяттям я допомагав нашому сімейному кухарю на кухні, першим дегустував мої страви і жартував, що у дівчат не буде жодних шансів встояти переді мною.

Тоді ми ще були неймовірно близькі, у вихідні часто їздили на рибалку, а на канікули — в короткі, але насичені подорожі.

Весь свій час дід пропадав на роботі, можна сказати що мене виховала прислуга — домробітниця, яка частіше робила зі мною домашню роботу ніж приставлена нянька, садівник, з яким я грав у стрілялки, кухар, який і прищепив мені любов до кухні і незамінний управитель, який не раз забирав мене з каталажки, коли я бешкетував разом з друзями.

Я ненавидів «СтальПром» і за те, що він відібрав у мене єдину рідну людину, і за те, що через нього я так і не зміг втілити в життя свою мрію.

Наш перший розлад з дідом трапився коли мені було сімнадцять. Я закінчив школу і заявив, що не збираюся вступати до економічного університету.

— Я думав ти давно викинув з голови ці дурні думки! Яка кулінарна школа? Який ресторан? Ти спадкоємець стану Островського! Зауваж, єдиний спадкоємець! На кого я по-твоєму, повинен все залишити? А? Забудь про цю дурниці, ти повинен отримати нормальну освіту! Я вже домовився з ректором економічного університету, поступиш туди на денне відділення, а в юрку на заочне. Після четвертого курсу заберу тебе в компанію і потихеньку буду вводити в курс справи.

— Я не хочу витратити все життя на твій сраний завод! Це моє життя і мій вибір, не тобі вирішувати що для мене краще, а що ні!

— Цей "сраний завод", як ти висловився, дозволяє тобі витрачати гроші, не задумуючись звідки вони беруться. Якби не він, ми б жили на мою пенсію в однокімнатної хрущовці і замість дорогої машини на вісімнадцятиріччя ти мріяв би про велосипед або новомий телефон! Буде так, як я сказав і якщо знадобитися — заблокую всі твої карти до тих пір, поки ти не візьмешся за голову!

Я нічого не відповів, грюкнув дверима і вибіг з будинку з бажанням зібрати валізу, купити квиток на літак і вирушити за своєю мрією. От тільки через три місяці сидів за останньою партою університету і замість того, щоб записувати лекцію, грав у якусь іграшку на новенькому «слайдері», тоді це був самий крутий телефон який тільки можна було знайти.

Я прогулював пари, тусувався в клубах, користувався популярністю у дівчат і платив за всі іспити і заліки, пред'являючи діду після сесії заліковку відмінника.

Дід був задоволений, а я все ніяк не міг розпрощатися зі своєю мрією.

І ось зараз, через стільки років я шкодую, що відреагував на його слова як підліток-бунтар. Він був прав — завод годує нас, от тільки управляти їм не обов'язково. Акціонерам досить збиратися на свої серйозні збори, обговорювати показники роботи компанії та приймати всякі важливі рішення, а керувати може і інша людина.

Але не Левандовська, ця хитра лисиця ні за що не отримає мій статок!

Виходжу з ліфта на п'ятому поверсі і йду в бік кабінету діда, тепер по праву він належить мені. Секретарки ще немає на робочому місці, що не дивно, робочий день починається з дев'яти, я штовхаю двері і натикаюся поглядом на Любу. Вона сидить за столом діда і активно стукає по клавіатурі.

Замість відвертого вбрання на ній красується біла блузка, а волосся зібране в тугий хвіст.

— Що ти тут робиш? — швидко підходжу до неї, намагаючись викрити у зливі інформації конкурентам або в крадіжці важливих файлів.

— Тебе чекаю, — не відриваючись від монітора каже вона, а потім відкидається на спинку крісла , закидає ногу за ногу, закриває очі і втомлено потирає рукою обличчя.

А я не можу відірвати погляд від її оголеного стегна. Ось ніколи до цього ранку не помічав які у неї спокусливі ноги, або ж це так панчохи на мене впливають?

— Досить витріщатися на виріз моєї спідниці, я відповіла на важливі листи від імені Федора Олександровича і створила файлик з важливими зустрічами прямо на робочому столі.  Решта запитаєш у секретарки.  Що ж, обживайся тут, облаштовуйся, звикай до нової посади, а я піду до себе.  Рівно о дев'ятій збори в конференц-залі на третьому поверсі.  НЕ спізнюйся.

 - Ага, - відриваюсь від її ніг і переводжу погляд на фото в рамці, з якого на мене дивиться усміхнений дід.

 Ні, я все ще не вірю що він помер, цього просто не може бути.