Читати книгу - "Відлуння тиші, Анна Ліє Кейн"

Скрипнули дверні петлі.

- Тільки закінчила з першим етапом, - обізвалась я, не підводячи голови. Сама намагалася підібрати заклинання, яке варто було застосувати у цій ситуації.

Мені ніхто не відповів, але по спині пройшов холодний протяг. Здригнувшись, підняла голову, а наступної миті підскочила на ноги. Крізь щілину з темряви коридору до кабінету заглядали два демонічні ока. Вони не миготливо дивилися на мене. Серце встигло спробувати вирватися з грудей, поки я не усвідомила, що за дверима причаївся хлопчик.

Поклавши руку на живіт, щоб заспокоїти дихання, я спробую посміхнутися.

- Привіт. Ти Локайн?

Очі блищали в темряві, пильно вдивляючись у мене. Дитина не ворушилася, лише спостерігала.

У спину мене підштовхнув ще один прохолодний порив вітру, що пахнув хвоєю та озоном. Я повільно обійшла стіл і попрямувала до дверей.

- Мене звуть Гвенета, - говорила чітко та ласкаво. - Але друзі можуть називати мене Гвен. Хочеш розповісти мені щось про символи, які ти пишеш?

Я підійшла ближче, зупинилася за півкроку від порога, але цієї миті хлопчик різко відсахнувся і зачинив двері. Здригнувшись, почула швидкі кроки і мерщій вискочила в коридор.

Тут панувала напівтемрява. Лампи чомусь не горіли. Лише наприкінці коридору, біля сходів блимало жовте світло.

Хлопчик завмер там. Він стояв повернувши голову у мій бік. Його тіло було неприродно нерухомим і рівним, наче переді мною був не демон, а олов'яний солдатик.

- Локайне, стривай, - покликала я, прямуючи до дитини. Але хлопчик не збирався коритися мені. Він відмер і побіг на третій поверх. Мені одразу згадалися слова Ілліора про те, що саме туди знесли мотлох з усього дому. Чи безпечно там грати дитині? А може, він щось там приховує?

Озирнувшись на двері кабінету, я поспішила до сходів. Під каблучками хрумтіли лаковані дошки паркету.

Третій поверх зустрів ще більшою темрявою. На вулиці через наближення вечора і чорні хмари, що нависали над островом, рано стемніло. У шибки постукували дощові краплі, але проникало надто мало світла. Його вистачало, щоб окреслювати вікна та невеликі ділянки під ними.

Увійшовши в коридор зі сходів, озирнулася на всі боки. Хлопчик у коричневих укорочених штанях з підтяжками та білою сорочкою стояв біля однієї з дверей і дивився на мене.

Він хоче щось показати мені?

- Локайне, а батьки дозволяють тобі грати тут? - я не втрачала надії розговорити дитину. Здобути хоч якусь реакцію. Він уважно простежив за тим, як я зробила дев'ять кроків у його бік, а тоді зайшов у кімнату, потонувши в темряві.

Я швидше побігла до потрібного отвору, подолавши відстань удвічі швидше.

- Локайн? - покликала, запалюючи над рукою світлячок. Крокнула вперед і приголомшено завмерла.

У кімнаті було багато речей накритих білими простирадлами. Вони стояли ніби привиди, а від мого світляка ще й відкидали чорні страшні тіні.

Рушила вперед, оглядаючи меблі, статуї, та якісь дивні пристрої. Напевно, ці предмети влади Ізаріди не вважали за історичні пам'ятки.

Малюк кудись зник. Можливо, сховався.

- Локайне, покажися, будь ласка, - я заглядала за простирадлові тіла білих привидів, але ніяк не могла знайти хлопчика.

Раптом кімнату висвітлив спалах. Примари засяяли, а на стінах відобразились криві візерунки. Але за мить все зникло, а потім гримнув гуркіт грому.

- Усього тільки знову почалася гроза, - пробурмотіла я собі під ніс, глянувши у вікно до якого я дійшла, пройшовши всю кімнату. Перед вікнами стояло велике сухе дерево в кривими гілками.

Грюкнули двері. Здригнувшись, я обернулася і поспішила назад. Смикнула за ручку і виявила, що мене замкнули.

- Локайне! - покликала, стукаючи у двері. - Відкрий, будь ласка!

Усередині мене почав наростати неприродний страх. Адже я чудово розуміла, що скоро моє зникнення помітять і випустять. Ближче до восьмої приїде візник, і нам з містером ат Руа треба буде повертатися. Крім того, я можу покликати на допомогу через вікно.

Але чомусь нутрощі почали вібрувати, а долоні вкрилися липким холодним потом.

- Локайн! - покликала голосніше і суворіше, відчуваючи що починаю втрачати самовладання.

За спиною щось заскрипіло.

Швидко обернулася, але нічого не помітила, а звук зник так само раптово, як і з'явився.

Ще раз марно потягнувши дверну ручку, попрямувала до вікна. Кінчики пальців почали тремтіти, а тіло пройняло холодом. Попри це я вирівнялася і впевнено ступала вперед.

Ще один скрип ледве не змусив мене підстрибнути на місці. Обернувшись, побачила відчинені двері до суміжного приміщення.

- Треба нерви перевірити, - прошепотіла, звертаючись до самої себе. Ніколи не вважала себе боягузкою. Все, що не стосувалося води, я зносила з гідністю. Мене не лякали ні павуки, ні пацюки, а для п'яних велелюбних мужиків було приготовано кілька заклинань, відточених до автоматизму.

Але зараз звичайний протяг і старий особняк вирішили довести мене до нервового зриву.

Впевнено попрямувала до виходу. Вже морально приготувалася побачити схожу картину захаращеної кімнати.

Ледве переступила поріг відчула запах вологого дерева і якоїсь тухлятини. Скривившись, зробила світлячок яскравішим. Уся кімната була заставлена ​​старими пристосуваннями для тортур, на яких виднілися темно-червоні сліди. Охнувши, скоріше повернулася до попередньої кімнати. Приголомшено завмерла і дивилася на дверний отвір. Це теж залишили у резиденції імператора, вирішивши не забирати?

Тільки через пару хвилин, коли я прийшла до тями від побаченого, зрозуміла, що бачила в кінці кімнати відчинені двері в коридор. Треба швидко проскочити повз неприємний інвентар!

Здається, Локайн теж не радий мене бачити...

Тому варто скоріш закінчити з роботою, озвучити свій вердикт та поїхати геть.

Зробивши глибокий вдих, я затримала подих і швидко увійшла до кімнати. Назви цих знарядь з іржавими лезами, металевими ланцюгами та дерев'яними дошками, я не знала. Мабуть, і не хотіла. Пригнувшись, пройшла між трьома петлями, що звисали зі стельової балки.