Читати книгу - "Кохана злюка. Попелюшка 2, Лада Астра"

АНГЕЛІНА  

    Нарешті, черговий довгий день закінчився. Свинка Фроська зірвала горло, а в нас усіх позакладало вуха, але головне що королівська родина і її гості були накормлені та напоєні.

     До своєї хижки я повернулася хоч і втомлена, але з припіднятим настроєм. Попереду було два вихідні, а це означало, що мої вуха хоч трохи відпочинуть від тітки Фросиних верещань. З цими гостями вона геть злетіла з осі здорового глузду. І що цікаво, до вечора так накричиться, що потім тільки хрипить нерозбірливо, а зранку знов бере високі ноти. Мабуть якимось чарівним зіллям грішить на ніч. 

     На завтра я вже мала грандіозні плани. Перший і постійний пункт плану це як слід виспатись. Потім піду на торгову площу, прикуплю всіляких дрібниць для дому та потрібних жіночих штучок. Давно вже збиралася та і зарплатню відкладала. Так то дощ піде, то просплю від втоми майже увесь день,  то ще якась напасть.  А завтра піду обов'язково.  Треба відволіктись від дурних передчуттів, що тінями ходили за мною. Я мало вірила Варькиним пліткам та все ж хробачок сумніву встиг пролізти і тепер добряче колупав мене зсередини. 

     Та не сталося як гадалося. Вранці мої грандіозні плани грубо порушив надокучливий стукіт у двері. Навіть виспатись не дали. Повбиваю гадів.

- Кому там жити надоїло!! - крикнула я, не встаючи з  тепленького ліжка. Мабуть знову хлопчаки дуркуть.

- Злюка вставай! Тебе у замок кличуть! - прокричали мені знадвору. Не хлопчаки. Скоріш за все хтось із замкових служок, в мене з ними натянуті відносини.

- В мене законний вихідний, йдіть лісом! - не збиралась здаватись я. 

- Скажеш про це принцу, а не мені!

- Яякому? - трохи збившись, запитала я і підірвалась як ужалена з ліжка. 

   Боялася я впринципі обох.   Але від свого я хоч знала чого чекати. Ну придушить десь по тихому. Не знаю поки що за що та він точно придумає. Я вже давно звикла на його реакцію на мене. А от Вернанський принц лякав мене невідомістю. І знов ця не ясна тривога зашевелилась у грудях.

- Так приїзжому. Мені наказано тебе привести. Тож поспішай, злючка, зі зборами. Все ж не вельможа якась там, щоб змушувати чекати на себе,- зле фиркнули за дверима.  

 Та я вже  і так спішила, переплітаючи тремтячими руками косу. 

   " Так, все, зберись ганчірка. Що він тобі може зробити? Нічого. Що гірше може бути за твій нинішній стан? Та нічого. Нижче землі ще ніхто не падав, а ти вже і так на ній. Тож перестань трястись, як троянда проти вітру!" - це я так подумки брала себе в руки. І як не дивно спогад про те, на якому дні я знаходжусь допоміг мені заспокоїтись і послідувати за нетерплячою служницею с прегидким мишачим виразом обличчя.  

    Трохи поблукавши по вузьким коридорам замку (завжди дивував цей факт. Замок величезний, кімнати просторі а коридори - не розминутись) ми таки дістались дверей, що певно вели у покої принца. Я в цій частині замку ніколи небула. Та я взагалі погано його знала. Далі пральні і кухні рідко коли доводиться вибиратись. А, забула. Я ще ж в іншому житті мала честь бути присутньою на балу в банкетній залі. Та вона на першому поверсі знаходиться, а зараз ми були на третьому. 

   Служниця тикнувши на двері швидесенько накивала п'ятами, залишивши мене наодинці зі своїми страхами. Не миша, криса вона болотня.  

    Набравшись сміливості я занесла руку для стуку та не встигла…

- Заходь, - почулося з середини кімнати,- досить  топтатись там. Я не кусаюсь.

   І я штовхнула двері. А за ними була гостьова кімната, що більше нагадувала кабінет. В маєтку барона був такий. Рональд сидів за столом навпроти входу, обклавшись якимись паперами. Я витерла спітнілі долоні і зайшла всередину.

- Можеш закрити двері і підійти ближче

   Я  закрила. Підійшла.

- Сідай,- запропонував принц, показуючи на крісло з моєї сторони столу,- чого очі такі великі? Я ж казав, що не кусаюсь. Тільки в пориві пристрасті можу гризнути, але не до крові,- весело підморгнув він мені.

- Вельмишановний принц Рональд, може Вас не попередили, але я вільна служниця і маю законні вихідні. Сьогодні якраз один з них,- вирішила одразу повідомити я. І як не старалася а необхідної тактовності так і не змогла виказати.

- З твоїх вуст "вельмишановний" звучить як якесь образливе слово,- підмітив принц, відкрито роздивляючись мене. Оцей його, надто прямий, погляд ніби під шкіру пролазив. Так на мене не дивились навіть тоді, коли я ще мала статус доньки барона. 

- Тобі подобається твоя робота Ангеліна? - огорошив він мене ніби звичайним запитанням.

   Але як на нього відповісти? Що я ненавиджу її кожною частинкою свого тіла? - і це чиста правда. Чи що я вдячна, що мені зберегли життя і тепер рада будь якій роботі? - це напевно те що потрібно було б сказати.

- Ні,- тільки і сказала я.

- А що ти вмієш, Ангеліна? - допит продовжувався і я ніяк не могла зрозуміти його суть. Думки роїлись в голові, а долоні продовжували потіти. 

- Що саме Вас цікавить?

- Твоя освіта, твої вміння.

- Вмію читати, писати знаю арифметику. Вивчала Савріську, Торонську та далекосхідну мови. Вмію малювати, грати на чотирьох музичних інструментах, непогано співаю,- перечисляла я все що могла зараз пригадати. Я багато чому навчалась в іншому житті, але зараз ніби думки всі змішалися в одну не смачну кашу. Важко було виловити звідти щось цільне.