Читати книгу - "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"

Труси зі спинки стільця я знімати не став, тому що ніколи їх на неї не вішав.

Теза, що чоловіки, залишаючись без жіночого нагляду, відразу починають поводитися як свині, вигадка суфражисток і тещ. Ні, те, що ми не вируємо радістю від можливості зайвий раз помити підлогу і протерти пил — це правда. Але, тут просто інший підхід. Будучи особами вкрай раціональними і ощадливими щодо використання запасів власних сил та енергії, чоловік дотримується простого правила: «Чисто не там, де прибирають, а там де не смітять». Простіше кажучи, не хочеш горбатитися зі щоденним наведенням лоску, не розкидай речі і сміти навколо. Тоді й пітніти не доведеться.

У мене в цьому плані навіть зайвого посуду на кухні немає. Горня, тарілка, виделка, ложка, каструля, сковорідка. От і все. І то я періодично подумую над тим, що виделка зайва.  І брудні вони не можуть бути за визначенням. Бо весь час використовуються.

Так само і з іншими речами. Як я можу розкидати, наприклад, шкарпетки або труси, якщо одна пара на мені, а друга в цей час у пралці? Аналогічно — білизна та рушники. Так що, нічого поклеп зводити. Мінімалізм — наша відповідь злим язикам і пліткам.

Ні, пилососом я, звичайно, по квартирі трохи поїздив. Але виключно через те, щоб чимось себе зайняти і перестати в двадцятий раз підходити до вікон, виглядаючи знайому фігурку.

Ідіотський стан, років, мабуть, уже з тридцять або й сорок як забутий. Пацаном і то так не вібрував. Невже й справді закохався? Чи настільки набридла самотність, що готовий ухопитися за будь-який шанс позбутися її? Навіть найпримарніший… І до тремтіння в колінах боязко зробити щось не так і проґавити його.

Дзеркало в коридорі теж протер. Виявилося, що воно насправді не сірого кольору і зовсім не каламутне. Просто я його всі ці роки наполегливо ігнорував. Що й не дивно. Себе мені й ранкового, у ванній вистачає. Сенс ще й у передпокої розглядати? Це у жінок майже священний ритуал, при вході та виході. Навіть якщо й хвилини ще не минуло з того моменту, як півгодини крутилася перед власним відображенням у спальні.

Хоча чому не помилуватися красою?

Таки так… Що не кажи, а примітивні ми все ж таки істоти чоловіки. І несправедливі. Самі готові витріщатися на гарненьку дівчину хоч годинами, а їм, значить, цього робити не можна? Навіть у дзеркалі.

Дзвінок у двері врятував мене від процесу упокорення та самоїдства, що явно затягнувся.

Швидко кинувши погляд на годинник, із задоволенням зазначив, що обідня перерва почалася лише сім хвилин тому. Що значить: Лариса поспішала. А отже, хотіла нашої зустрічі не менше за мене.

Відчинив двері і буквально заціпенів. Матір Божа! Переді мною стояла недосяжна мрія будь-якої статевозрілої особи чоловічої статі, починаючи приблизно так з класу сьомого. Цариця! Богиня! Еталон краси і спокуси!

Чорт! Дівчина справді була неймовірно гарна. У мене аж у вухах зашуміло від надлишкового тиску в організмі. І як я усього цього стільки часу не помічав? Адже бачив її щонайменше раз у тиждень?

Довге хвилясте волосся пишними хвилями спливало на тендітні плечі. Величезні, немов намальовані, смарагдові очі. Ледь припухлий гарно окреслений ротик, що так аж проситься для поцілунку. Трохи нижче середнього зросту… Бо маківка на рівні мого підборіддя, через що дівчина змушена дивитися знизу вверх, і це придає її погляду додаткової беззахисності та довірливості. І цей безвинний, майже дитячий погляд так приковує, що вже не звертаєш уваги ні на пишні груди, ні на тонкий стан і округлі сідниці. Хочеться лише притулити її до себе міцніше і продовжувати дивитися у ту безмежну зелень.

— Привіт… — чарівне видіння ковзнуло вперед, злегка пригорнулося і нагородило мене поцілунком із присмаком абрикоса. — Вибач… Трохи затрималася. Останній клієнт завозився, а випроваджувати ми не маємо права. Натомість я домовилася з Вірою, що запізнюся на півгодини. Гей! Що з тобою? Відімри! Чи ти не радий мене бачити?

— А ми встигнемо? — бовкнув я перше, що спало на думку.

Дівчина демонстративно окинула мене довгим, що оцінюючим поглядом, потім сунула в руки фірмовий пакет.

— Якщо не зображатимеш статую Командора і триматимеш мене й далі перед дверима, демонструючи всім сусідам, а допоможеш накрити на стіл — то цілком.

— Вибач… Проходь, — я зробив крок убік, звільняючи прохід.

Лариса зайшла. Скинула мені на руки курточку, вжикнула блискавкою на чоботях і зашарила по підлозі поглядом, шукаючи капці.

— Ммм? — глянула запитливо.

— Вибач. Перевзутися нема в що. Гості у мене рідко бувають. Тим паче жінки. Принаймні до вчорашнього вечора я навіть не думав про таку ймовірність. До наступного разу куплю.

— Нічого… — дівчина скинула чоботи, забрала в мене пакет і босоніж пішла на кухню. — Наступного, то й наступного. Аби лише він був.

Я ще роздумував над її словами. Сприймати їх як обіцянку чи погрозу, а Лариса вже викладала принесені продукти.

— Твій раціон я загалом знаю. Тож усе необхідне взяла із собою, — прокоментувала вона, виставляючи на стіл пакунки та кульки. — Ну так що? Мені самій поратися, чи візьмеш на себе бодай картоплю?

Жінка на кухні — крутіша за будь-який генералісимуса в армії. І п'яти хвилин не минуло, як вихор готування завертівся так швидко, що я тільки очима кліпав. Ну, як очима… Повинність у вигляді чищення картоплі ніхто не скасовував. Тож довелося згадати вже порядком забуті навички. Добре хоч серед кухонного начиння картоплечистка знайшлася. А то невпевнений, що зміг би відповідати високим вимогам гості-господині зі звичайним кухонним ножем у руках.