Читати книгу - "Осіння пригода, Іра Майська"

Глава 12

Прокидаюся вранці сама у кімнаті. Огорнута з усіх боків ковдрою, яка ще береже запах блондина. Ігнорую дзвінок на телефон, занурююся у спогади ночі. Торкаюся своїх губ, вони припухли від дій Олександра. Посміхаюся своїм думкам. Така тут атмосфера класна. Мені зовсім не хочеться їхати, але інакше не можу. Боюся, що час, поруч з ними усіма, накладе ще більший відбиток на цю подорож і прощатися тоді не зможу зовсім.

Телефон сповіщає мене про повідомлення. Беру в руки його, читаю, що мене запрошують через три дні на співбесіду. Я подавала резюме на місце помічниці секретаря. Настрій підіймається в гору.

Спускаюся сходами. Там хлопці готують сніданок своїм дівчатам. Саша кличе мене.

- Сідай за стіл. В мене для тебе все майже готово.

Ставить переді мною тарілку з ароматним омлетом та овочами.

- Дякую. – Червонію і ховаюся за своїм розпущеним волоссям.

Ставить собі стілець поруч зі мною та коліном торкається моїх ніг. Сором’язливо дивлюся йому в очі. Поки на нас ніхто не звертає уваги, він краде швидкий поцілунок з моїх губ.

Через годину збираю свої речі. Мені трохи сумно та я тримаюся. Я обіцяла собі, що ця подорож мене змінить. Уже змінила, я це відчуваю. Я не буду опускати руки та впадати в депресію кожен раз, як щось летить шкереберть.

Саша заходить до мене в кімнату. Сідає на ліжко і тягне мене собі на коліна. Обіймає двома руками та притискає до себе. Мовчки тримаю його за шию. Відчуваю, як серце блондина відбиває шалений ритм. Він тягнеться до мене за поцілунком. На що я йому охоче відповідаю.

- Чому в мене таке відчуття, що я пошкодую про те, що відпускаю тебе? – Притиснувшись обличчям до моїх грудей, запитує.

- Так іноді буває. Мені також шкода, що ми не живемо в одному місті. – Перебираю його світлі пасма.

Нашу розмову переривають. Прийшла господиня цього дому, щоб мене провести в дорогу та привести до ладу мою кімнату перед іншим гостем.

Блондинчик допомагає спустити речі, хотів поїхати зі мною на вокзал, провести на потяг, але я була проти. Мені так буде простіше. Сидимо приблизно годину у вітальні за чашкою кави. Я визвала таксі, ще трохи залишилось грошей вдома на їжу.

Мені приходе сповіщення, що моя машина прибула. Мої нові знайомі усі виходять на вулицю. Обіймають мене так, ніби найкращу подругу. Дівчата шепочуть у вуха, що Саша запав на мене і шкода, що я їду. Кажуть, що будем спілкуватися по телефону. Цілують у щоки та йдуть в дім, щоб дати нам удвох попрощатися.

Водій погрузив сумку у багажник та сів у салон в очікуванні мене.

Ми з блондином ще раз сплітаємось в обіймах та даруємо один одному останній поцілунок. Я виплутуюся з його міцних обіймів та сідаю в таксі.

Від’їжджаючи трохи далі обертаюся та бачу, як до будиночку під’їхала машина та з неї вийшла ефектна білявка, яка посміхається до Саші. Мабуть, це і є нова гостя.

Стираю вологу зі щік. Водій підспівує якомусь Богдану про золотаву осінь, що розпустила коси. А я розпустила сльози і майже усі гроші.