Читати книгу - "Вники, Міхал Шьмеляк"

мляво.

  

Під парасольками крамнички ніхто не відпочивав і не пив пиво. Коли Косма зайшов, на двері

задзвонив дзвінок, і він відчув себе дитиною: ні скляних пивних холодильників, ні кричущої реклами, ні

полиць, обліплених кричущими логотипами. Просто старі прилавки, голосно дзижчачі холодильники з

брудними ущільнювачами, масивні полиці та стельовий вентилятор, що обертається з гіпнотичною

швидкістю. Однак продавщиця не була живцем взятою з фільмів Бареї5, їй було років двадцять з чимось, з

сережкою в носі та грудьми, через які неможливо було зосередитися на жодному з товарів, виставлених за її

спиною. Нарочитий макіяж був повною протилежністю тому, що він бачив на обличчі Майї деякий час тому.

Брови густо нафарбовані чорним кольором, на повіках синя фарба доходить майже до щік. В якийсь момент

у Косми склалося враження, що це синяк, а не результат надмірного використання косметики, можливо, у

неї хлопець із занадто важкою рукою? Таке траплялося і в містах, і в селах, а може, в останніх і частіше.

Традиція радше наказувала жінкам підкорятися, і дурні тексти про те, що хуліган любить найбільше, не

допомагали.

Ці думки перервав дзвінок, що висів над дверима, і голосно сповіщав про прихід чергового клієнта.

Дивно, бо на вулиці Косма нікого не бачив. Чоловік був кремезний, одягнений у джинси та картату сорочку, 5

Станіслав Сильвестр Барея (нар. 5 грудня 1929 у Варшаві, пом. 14 червня 1987 в Ессені ) —

польський кінорежисер, кіносценарист і актор. Ми могли б порівняти його лише з Леонідом Гайдаєм.

Творець багатьох відомих комедій, серед яких "Брюнет вечірньою порою", "Альтернативи 4", "Ведмедик" та

ін. 12 листопада 2008 року журнал Film оголосив його найкращим комедійним режисером століття.

14

яка, безперечно, бачив кілька змін президентів у Польщі. У нього було довге жирне волосся, а щетина

шалено розбігалася по його обличчю. Тітка Косми, Євгеніка, казала, що такі люди зарослі, як дикий агрус.

Важко було визначити його вік, хлопу могло бути навіть і за шістдесят.

Чоловік, хитаючись, підійшов до прилавка, дівчина мовчки подала йому тряпчану сумку, наповнену

продуктами, на що той схвально буркнув і вийшов з магазину. В бік поліцейського він навіть не глянув.

– Це Рубенс, — сказала дівчина. – Такий місцевий колорит, якщо ви розумієте, про що я.

– Пияк? – спитав Косма прямо.

– Щось п’є, але це вже інша справа. Ви коли-небудь чули про типа, який ходив по Польщі з

дерев'яним візком, у якому було все його майно? Він блукав головними дорогами, я знаю, тому що я

дивилася фільм про нього. Був нібито божевільний, а справа в тому, що він знаходився за кермом у

нетверезому стані і потрапив в аварію, загинули його дружина і дитина. Він збожеволів від цього, а був

відомим лікарем і хірургом. Ну, в принципі, наш Рубенс теж пережив трагедію, травму, як-то кажуть.

– А яку?

– Не знаю, бо кажуть по-різному. Що я можу вам запропонувати?

У Косми склалося враження, що вона навмисно обірвала тему. Якщо він збирався від когось

отримати інформацію, то тільки від неї, молодої, ще не насиченої сільським менталітетом, певно, цікавої до

світу.

– Колу. Що ж зламало Рубенса?

– А, там. Соромно говорити, але кажуть, що це нібито через смерть його сина.

– Дві палки сільської ковбаси. Вбив його?

– Ніііі... Ну що ви таке.

– Кефір. Ну, може, в аварії, як той лікар.

– НІ. Але він, здавалося, почувався настільки винним, що думав, що це через нього.

– Половинку нарізаного хліба. А він звідсіля?

– Нарізаного немає. Дам цілий. Тепер вже звідсіля.

– Також трохи тірольських консервів і якийсь паштет. Він приїхав сюди?

– Я цього не знаю. Сім'ї, нібито, тут нема. Він не ставить питань, тому що тільки хрюкає і нічого не

каже.

– Ще тетрапак "лєха". Він не сплатив за покупки.

– Він не платить. Всі дають йому те, що він хоче. Я маю на увазі: він не говорить, що хоче, але якось

прийнято, що кожен знає, що йому дати.

– І трохи шоколаду, з горіхами. Йому безкоштовно дають?

– Так. Знаєте, це нібито такий місцевий колорит, допомогти ближньому, такі ось дурниці. Не знаю, не бажаю вникати. Важко виловити.

– Все. Скільки я з мене?

– Тридцять дев'ять. Картки не приймаємо.

– Нехай так і буде. У вас тут є бар?

– Так, у пожежному депо є один, називається " У Жоржа".

– Я не бачив жодної вивіски.

– А її і немає. Це для місцевих, всі знають, де це.

– Чи безпечно вискочити туди ввечері?

– Можна, не бійтеся, але вони їх рідко відкривають, переважно коли є можливість. Люди їдять

вдома, а випити дешевше під крамницею. Їжа так собі, а от вареники варті, бо мама Юречка, я маю на увазі

Жоржа, їх сама ліпить. Решта - це з заморожених продуктів. Я туди не ходжу.

– Чому?

– Це не місце для молоді. Ходять там старі на пиво, а власник... Ну, дивна справа.

– Жорж, так?

– Його так