Читати книгу - "Учень Відьмака"

Під вікном простягався широкий газон, розділений надвоє доріжкою, посипаною білим гравієм. Вона вела через двір і губилася між деревами. Із правого боку над вершинами дерев виднілися гірські вершини. Здавалося, руку простягни — і можна торкнутися найближчої. Я глибоко вдихнув прохолодне свіже повітря, просякнуте запахом молодої трави, тоді повернувся в кімнату і взявся розбирати клуночок із моїм нехитрим скарбом. Усі мої речі легко помістилися у верхню шухляду комоду. Я її саме засував, коли помітив напис на затіненій дальній стіні, навпроти задньої планки ліжка.

То був список імен, кожне нашкрябане чорним чорнилом по голій шпаклівці: якісь написи більші, ніби власники цих імен були високої про себе думки, ще якісь — вицвіли від часу. Мені здалося, це імена інших учнів, які жили тут до мене. Мені також дописати своє ім’я чи почекати, коли закінчиться перший місяць і моє учнівство почнеться по-справжньому? Але я не мав ні пера, ні чорнила, так що відклав це питання на потім, а поки роздивився стіну уважніше, шукаючи останню приписку.

Мені здалося, це БІЛЛІ БРЕДЛІ — букви ніби чіткіші за інші, втиснуті в маленький проміжок поміж рештою списку й підлогою. Я ще зо хвилю гадав, що тепер робить Біллі, але втомився і вже хотів спати.

Простирадла були чисті, і ліжко вабило мене до себе, тож я не марнував часу, роздягнувся і заснув, щойно торкнувся головою подушки.

Коли я розплющив очі, сонячне світло лилося у вікно. Мені ще снився якийсь сон, але щось мене розбудило, — мабуть, дзвінок на сніданок.

Тут я рознервувався. То був дзвінок на сніданок чи мені наснилося? Як мені знати точно? І що тепер робити? Кухар однаково розсердиться, якщо спуститися надто рано чи надто пізно. І, вирішивши, що розбудив мене, мабуть, таки дзвінок, я одягнувся та відразу спустився.

Ще на сходах я почув брязкіт каструль і сковорідок із кухні, але, щойно прочинив двері, запала мертва тиша.

Отже, я помилився. Треба було відразу повертатися нагору, — видно, що сніданок ще не готовий. Тарілки зі вчорашньої вечері вже зникли, але стіл до сніданку ще був не накритий, а з каміну ще не прибрали вчорашній вистиглий попіл. І взагалі, у кухні було прохолодно. Гірше того — щосекунди ставало ще холодніше.

Я ступив до столу, і це було моєю помилкою. Не встиг я закінчити крок, як за спиною в мене розгнівано зашипіли. Жодного сумніву. Це було дуже сердите сичання, прямо над моїм лівим вухом. Так близько, що я відчував чужий подих.

Відьмак попереджав мене не спускатися раніше, ніж покличуть до сніданку, і раптом я відчув небезпеку.

Не встиг я про це й подумати, як щось заліпило мені добрячого потиличника, я аж похитнувся і мало не вилетів із кухні сторч головою.

Другого попередження я не чекав. Я вискочив із кухні і кинувся відразу нагору, але посередині сходів завмер. Хтось стояв нагорі сходів. Високий, загрозливий, темний силует на фоні світла із прочинених дверей моєї кімнати.

Я закляк, не знаючи, куди тепер маю подітися, поки мене не заспокоїв знайомий голос. То був Відьмак.

Це вперше я бачив його без довгого чорного плаща. Він мав на собі чорну туніку поверх сірих штанів, і видно було, що хоч він чоловік високий і широкоплечий, але худий. Мабуть, тому, що у певні дні їв хіба кусень сиру на цілий день. Такий вигляд у старості мають найліпші землероби. Деякі, звісно, гладшають, але більшість — таких мій тато став наймати на час врожаю, відколи більшість моїх братів пішли з дому, — сухоребрі, міцні та жилаві. «Чим худіший, тим здоровіший», — завжди казав мій батько. Дивлячись зараз на Відьмака, я зрозумів, чого він здатен так довго ходити шаленим темпом без жодного відпочинку.

— Я тебе попереджав не спускатися перед сніданком, — нагадав він стиха. — Ото вже нам’яли тобі вуха. Хай це стане тобі уроком, хлопче. Наступного разу може бути значно гірше.

— Мені здалося, я чув дзвіночок, — пояснив я. — Але, мабуть, наснилося.

Відьмак тихо розсміявся.

— Це для учнів найперший і найважливіший урок, — сказав він. — Розрізняти між сном і явою. Декому за все життя не вдається.

Він похитав головою, підступив до мене ближче та поплескав мене по плечу.

— Ходімо, покажу тобі сад. Треба з чогось починати, та й згаємо час до сніданку.

Коли Відьмак вивів мене у двір через задні двері, я зрозумів, що сад величезний, значно більший, ніж мені здалося вчора з-за живоплоту.

Ми йшли на схід, мружачись від вранішнього сонця, поки не дійшли до широкого газону. Учора ввечері я подумав, що сад повністю оточений живоплотом, але я помилився. У живоплоті були прогалини, а прямо за ним починався ліс. Стежка з білого гравію вела через газон і далі, гублячись поміж деревами.

— Тут насправді не один сад, — пояснив Відьмак, — а три, і до кожного веде ось така стежка. Спочатку підемо до східного саду. Там за ясної днини досить безпечно, але ніколи не ходи туди після заходу сонця. Принаймні поки не буде на те поважної причини. І точно не ходи туди сам.

Я обережно пішов до дерев слідом за Відьмаком. Скраю газону трава була довша, поцяткована пролісками. Я люблю проліски — вони зацвітають навесні й завжди нагадують мені, що довге, спекотне літо не за горами, але зараз я ледве звернув на них увагу. Вранішнє сонце сховалося за верхівками дерев, і повітря раптом зробилося прохолодним. Це нагадало мені візит на кухню. Щось у цьому лісі чаїлося небезпечне і незвичайне, і що далі ми заходили, то холодніше ставало довкола.

Високо вгорі гніздилися граки, і від їхніх різких, сердитих криків мене обсипало морозом ще сильніше, ніж від тутешнього холоду. Голоси в них були не приємніші за голос мого тата, коли він часом заводив співи, доячи корів. І якщо молоко прокисало, мама завжди казала, що це через нього.

Відьмак спинився і показав пальцем на шмат землі кроків за п’ять попереду.

— Це що таке? — запитав він мене ледве чутно.

Посеред великої ділянки голої, виполотої від трави землі вертикально