Читати книгу - "Смерть на Нілі"

– Але вона вирушить слідом!

– Так, дуже ймовірно.

– Це абсурд!

– Точнісінько.

– І все ж, чому я… ми повинні втікати? Наче ми… Наче…

Вона замовкла.

– Саме так, мадам. Наче… У цьому щось є, хіба ні?

Ліннет підняла голову й подивилася на детектива.

– Що ви маєте на увазі?

Пуаро змінив тон. Він нахилився вперед, його голос тепер вселяв довіру, заохочував до розмови.

– Чому це так вас засмучує?

– Чому? Це ж бісить! Просто доводить мене до сказу! Я вже казала вам, чому!

Він похитав головою.

– Не зовсім.

– Що ви маєте на увазі? – знову спитала Ліннет.

Пуаро відхилився назад, склав руки й безпристрасно та неупереджено заговорив:

– Ecoutez[16], мадам. Розповім вам невеличку історію. Якось місяців зо два тому я обідав у ресторані в Лондоні. За сусіднім столиком сиділи двоє: хлопець і дівчина. Вони були такі щасливі й, здавалося, такі закохані. Вони впевнено говорили про майбутнє. Не те щоб я любив слухати чужі розмови, та вони не звертали уваги на те, чи їх хтось чує. Хлопець сидів спиною до мене, але я бачив обличчя дівчини. Воно було дуже виразне. Вона кохала всім серцем, душею і тілом, а вона не з тих, хто часто й легко закохується. Для неї це, без сумніву, питання життя і смерті. Ця пара була заручена, і як я зрозумів, вони обговорювали, де провести медовий місяць. Збиралися поїхати до Єгипту.

Він затих. Ліннет різко запитала:

– І що?

Пуаро продовжив:

– Це було місяць чи два тому, але я не забув обличчя дівчини. Я знав, що впізнаю його, якщо знову побачу. Також я запам’ятав чоловічий голос. Думаю, ви здогадуєтеся, мадам, де я побачив те обличчя й почув той голос вдруге. Тут, у Єгипті. У цього чоловіка зараз медовий місяць, але він вирушив у весільну подорож з іншою жінкою.

– Що з цього? Я вже розповіла вам ці факти, – кинула вона різко.

– Факти, так.

– Що ж іще?

Він повільно сказав:

– Дівчина в ресторані згадувала про подругу, і була впевнена, що та не залишить її у біді. Гадаю, та подруга – ви, мадам.

– Так, я ж казала вам, що ми дружили.

Ліннет почервоніла.

– І вона довіряла вам?

– Так.

На мить вона завагалася, нервово покусуючи губу, і, оскільки Пуаро не збирався продовжувати, вона вибухнула:

– Звісно, усе вийшло дуже невдало. Але такі речі трапляються, мсьє Пуаро.

– Так, трапляються, мадам. – Він на мить замовк. – Припускаю, ви належите до англіканської церкви, так?

– Так, – здавалося, Ліннет трохи розгубилася.

– Тоді ви чули уривки з Біблії під час проповіді. Ви мали б знати історію про царя Давида, багатія, який мав багато отар овець і коней, і бідняка, який мав одну овечку. І як багатій відібрав у бідняка єдину овечку. Ось що трапилося, мадам.

Ліннет випросталася. У її очах палахкотів гнів.

– Я чудово розумію, куди ви хилите, мсьє Пуаро! Гадаєте, скажемо прямо, що я вкрала хлопця у своєї подруги. Якщо дивитися на речі сентиментально, а я думаю, люди вашого покоління інакше не вміють, то так і є. Але істина зовсім інша. Не заперечуватиму, що Джекі шалено закохалася в Саймона, та не думаю, що ви взяли до уваги той факт, що він, можливо, не мав до неї таких же почуттів. Він захопився нею, але, думаю, ще до зустрічі зі мною почав усвідомлювати, що помилився. Гляньте на це тверезо, мсьє Пуаро. Саймон розуміє, що кохає мене, а не Джекі. Що йому робити? Стати шляхетним героєм, одружитися з жінкою, яку він не любить, і таким чином зруйнувати три життя (бо сумнівно, чи зможе він зробити Джекі щасливою за цих обставин)? Якби вони вже були одружені, коли він зустрів мене, я згодна, що залишитися з нею було б його обов’язком, хоча й не зовсім у цьому впевнена. Якщо один нещасний, то страждає й другий. Але заручини ще ні до чого не зобов’язують. Якщо зроблено помилку, то, без сумніву, краще виправити її, поки не пізно. Я визнаю, що Джекі було дуже важко, і мені надзвичайно прикро, але що поробиш? Це було неминуче.

– Цікаво…

Вона витріщилася на нього.

– Про що ви?

– Усе, що ви сказали, – дуже розумно й логічно! Але не пояснює одного.

– Чого ж?

– Вашого власного ставлення, мадам. Бачте, це переслідування ви могли сприйняти двома способами. Воно могло викликати у вас роздратування, так, або ж викликати співчуття, адже ваша подруга так сильно страждає, що відкидає всі умовності. Але ви реагуєте не так. Ні, для вас це переслідування нестерпне. Чому? Причина лиш одна – ви почуваєтеся винуватою.

Ліннет скочила на ноги.

– Як ви смієте? Справді, мсьє Пуаро, ви зайшли надто далеко!

– Я смію, мадам! Буду відвертим. Хоча ви, можливо, навіть від себе хотіли приховати правду, ви свідомо відбили нареченого у своєї подруги. Гадаю, він одразу вас дуже привабив. Але думаю, що в якусь мить ви завагалися, коли зрозуміли, що маєте вибір – зупинитися чи продовжувати. Ця ініціатива, мабуть, була цілком вашою, а не мсьє Дойла. Ви, мадам, вродлива, багата, розумна, освічена, у вас є шарм. Ви могли скористатися своїм шармом або стриматися. У вас є все, що може запропонувати життя. А життя вашої подруги зійшлося на одній людині. Ви знали це і, хоча й вагалися, не прибрали руки`. Ви простягли її та, як цар Давид[17], схопили єдину овечку бідняка.

Запала тиша. Ліннет уже ледве контролювала себе й холодно мовила:

– Це не стосується суті справи.

– Ні, стосується. Я пояснюю вам, чому несподівані зустрічі з мадемуазель де Бельфор вас так засмутили. Бо навіть якщо вона переступила через свою жіночу честь і гідність, у душі ви розумієте, що вона має на це право.

– Це неправда.

Пуаро знизав плечима.

– Ви відмовляєтеся бути чесною перед собою.

– Зовсім ні.

– Я б сказав, мадам, що ваше життя було щасливим, і ви були щедрі та добрі до інших, – лагідно мовив Пуаро.

– Я намагалася бути такою.

Тривожний гнів зник з її обличчя. Вона сказала це тихо, майже з відчаєм.

– І саме тому почуття, що ви свідомо завдали комусь шкоди, так сильно вас пригнічує, а ви так неохоче визнаєте цей факт. Вибачте, якщо я зараз різкий, але саме психологія – найважливіший фактор у цій справі.

Ліннет повільно сказала:

– Навіть якщо припустити, що ви кажете правду – зауважте, я цього не визнала, – що тепер удієш? Минулого не зміниш. Треба