Читати книгу - "Спокута сатани"

І, коли остання ніжна нота поступово розчинилась у таємничій безмовності, я побачив нещасне створіння, що виривалося зі скупчення чорних і багряних крил, − білу жіночу постать, запнуту лише власним довгим волоссям. Вона ковзнула до борту корабля і притулилась там, звівши догори стражденне обличчя… це було обличчя Сибілли! Я бачив, як вона кинулась на палубу й заплакала. Моє серце зворушилося… Я зрозумів, якою вона могла б бути, яким янголом могла б зробити її терпляча любов… і, нарешті, я пожалів її; раніше я ніколи її не жалів!

Я впізнавав багато знайомих облич, які світились до мене, наче бліді зірки в дощовому тумані, − обличчя померлих, позначені невпинними докорами сумління та скорботою!

Одна постать похмуро брела переді мною в обтяжених вагарями ланцюгах із блискучого золота − і я впізнав у ній шкільного товариша, приятеля давно минулих днів. В іншій постаті, яка, охоплена жахом, припадала до землі, я впізнав того, хто поставив на карту останнє, що мав, − свою безсмертну душу. Я навіть бачив обличчя мого батька, вбите горем, і тремтів зі страху, боячись знайти серед цих моторошних видінь священну красу тієї, що померла, даючи мені життя. Але ні − дяка Богові, я не бачив її! її душа не загубила шляху на Небо!..

Вогненний вінець сяяв навколо пропащого янгола; він підніс руку − корабель спинився, а похмурий керманич нерухомо стояв біля стерна. Навколо розстелявся залитий вогнистим світлом пейзаж, неначе чудовий сон про чарівну країну, і знову невідома Божа пташка заспівала з такою захопленою ніжністю, що могла б утішити душі, які мучаться в пеклі.

− Ось тут ми зупинимось! − сказав владний голос. − Тут, де викривлений образ людини ніколи не кидав тіні. Тут, де пихатий розум людини ніколи не задумував гріха. Тут, де безбожна людська захланність ніколи не спотворювала краси й не знищувала лісу. Тут − останнє місце на землі, не заплямоване присутністю людини. Тут − край світу! Коли цю країну буде знайдено, коли ці береги будуть опоганені, коли Мамона ступить ногою на цю землю − тоді станеться Судний день. Але до того часу тут лише Бог творить досконалість; янголи, не настрахані, дивляться вниз, і навіть демони знаходять спокій.

Донеслися врочисті звуки музики, і я, досі закутий у невидимі кайдани без можливості рухатись, раптом відчув себе звільненим. Усвідомлюючи свободу, я стояв віч-на-віч зі своїм ворогом; його темна гігантська постать височіла проти мене, його ясні очі були зведені на мене, і голос його, що проникав у душу, звертався тільки до мене.

− Чоловіче, не заводь себе в оману! − мовив він. − Не думай, що страхіття цієї ночі − ілюзія сну чи полуда видіння! Це місце − не пекло, і не рай, і не простір між ними: це куточок того світу, в якому ти живеш. Тож знай віднині: надприродний світу середині й навколо природного − не вигадка, але найправдивіше дійсність. Доля визначає твою пору − і о цій порі тобі дане право обирати свого Володаря! Тепер, волею Господа, ти бачиш мене Янголом; але не забувай, що серед людей я − людина! У людській подобі я з усім людством іду крізь незліченні сторіччя; канцлерам і вченим, мислителям і проповідникам, старим і молодим я являюся в тому образі, якого вимагає їхня пиха або розбещеність, і для всіх я бажаний! Але від чистих серцем, стійких у вірі, довершених у прагненнях я відступаю з радістю, нічого не пропонуючи, крім шани, нічого не прохаючи, крім молитви! Такий я є, таким мушу вічно бути, доки людина з власної волі не відпокутує й не звільнить мене! Не помиляйся в мені, але знай мене! І обирай своє майбутнє − не зі страху, а заради істини. Обирай і ніколи вже не зраджуй потім: ця година, ця хвилина − твій останній іспит. Обирай, кажу я! Чи хочеш ти служити собі й мені, чи тільки Богу?..

Земля, повітря й море раптом засяяли вогненним золотом; мене, засліпленого та оглушеного, знову підхопили чиїсь владні руки, і невидима сила міцно тримала мене… Яхта піді мною повільно занурювалась… Мої вуста шепотіли:

− Бог! Тільки Бог!

Небеса з золотих стали червоними, потім знову засяяли блакитним світлом… У гамі переливчастих кольорів я бачив того, кого знав як людину: він швидко здіймався в небо, крила його блищали, а прегарне обличчя, ніби видіння світла серед мороку, було зведене догори. Навколо юрмилися мільйони крилатих образів, але він − верховний, величний, чудовий − вивищувався над усіма; очі його, неначе дві зірки, горіли захватом і блаженством. Приголомшений, ледве дихаючи, я напружував зір, щоб спостерігати, як він летить… Звідусіль − від сходу до заходу, від півночі до півдня − долинали мелодійні поклики ніжних голосів:

− Люцифере!.. Милий і незабутній! Люцифере, Сину Ранка! Здіймися!.. Здіймися!..

Напружуючи останні сили, я намагався спостерігати, як величне світило, чиє сяйво тепер сповнювало весь видимий світ, зникало у височині. Сатанинський корабель занурювався повільно, але дедалі глибше… Невидимі руки опускали мене вниз… Я падав, падав у неоглядну безодню…

Інший голос, якого я не чув досі, − врочистий, але ніжний, − проказав:

− Зв'яжіть йому руки й ноги та вкиньте у самісінький морок світу! Там нехай він знайде Моє Світло!

Я чув, однак не відчував страху.

− Тільки Бог! − знову повторив я, поринаючи у прірву, − і побачив сонце, знайоме благотворне світило, світоч Божого заступництва. Його золотий диск, сяючи, здіймався на сході вище і вище. Обличчя Янгола обернулось до мене… Я бачив тужливий усміх…Великі очі горіли безсмертною скорботою…

Потім щось кинуло мене вниз, і я полетів у бездонну могилу крижаного холоду.

ХLІІ

Синє море, синє небо! І сонячне світло над усім! Це було перше, що я побачив, коли, отямившись після тривалої непритомності, виявив, що я, прив'язаний до дерев'яного бруса, гойдаюсь на хвилях безкрайого моря. Мої руки й ноги були зв'язані так міцно, що я не міг ворухнутися. Після кількох безрезультатних зусиль я відмовився від спроб поворушитись і, віддавши себе на ласку долі, лежав горілиць, споглядаючи над собою безмежну блакитну глибінь, тоді як напружене дихання моря ніжно погойдувало мене, ніби мати дитину. Я був сам на сам із Богом і Природою