Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

— Я хоч маю жовч. А що є в тебе, лайномозкий?

Купа не пройденого матеріалу для зубріння, ось що. Та Стоукові я цього не сказав. У мене чомусь склалося враження, що він не збирається танути від співчуття.

— Що ти пам’ятаєш з того дня? — спитав я.

— Пам’ятаю, як написав «НАХЕР ДЖОНСОНА» на гуртожитку — я це вже два тижні планував — і пригадую, як пішов на першу пару. Майже цілу лекцію я обдумував, що говоритиму в кабінеті декана, коли мене викличуть. Яку заяву зробити. Потім — лише нечіткі уривки. — Він сардонічно посміхнувся і закотив очі в припухлих очницях. Він пролежав у ліжку добрячий шмат тижня, та все одно виглядав невимовно знесиленим. — Здається, я казав вам, хлопці, що хочу померти. Було таке?

Я не відповів. Він дав мені весь час світу, але я використав своє право мовчати.

Врешті Стоук знизав плечима. Мовляв, окей, облишимо це. Як наслідок, з його кістлявого плеча сповзла лікарняна сорочка. Він обережно поправив її рукою, в яку була застромлена голка крапельниці.

— Що, хлопці, відкрили для себе знак миру, га? Чудово. Зможете носити його на концерт Ніла Даймонда і довбаної Петули Кларк на зимовому карнавалі. А я… мене вже тут не буде. Для мене все скінчено.

— Думаєш, якщо вступиш до коледжу на іншому кінці країни, то зможеш кинути милиці? — поцікавився Скіп. — Чи, може, бігтимеш естафету?

Я трішки жахнувся, однак Стоук посміхнувся. Справжньою усмішкою, сонячною і щирою.

— Милиці не мають значення, — сказав він. — Часу дуже мало, щоб витрачати його даремно, ось що важливо. Тут ніхто не знає, що відбувається, і нікого це не обходить. Сіренькі люди. Якось перебитися, та й буде. В Ороно, штат Мейн, купівля платівки «Роллінг Стоунз» вже не знати який революційний вчинок.

— Деякі люди дізналися більше, ніж знали раніше, — промовив я, однак мені не давали спокою думки про Нейта, який переживав, щоб мати не побачила фото, як його затримують, тож залишився стояти на узбіччі. Обличчя на задньому фоні, обличчя сіренького хлопчика на шляху до стоматології в двадцятому столітті.

У дверях з’явилася голова доктора Карбері.

— Вам пора, хлопці. Містерові Джонзу треба ще відпочивати й відпочивати, щоб відновити сили.

Ми підвелися.

— Коли до тебе прийде заступник декана Ґарретсен, — сказав я, — чи цей тип Еберсоул…

— Єдине, що вони від мене дізнаються, це те, що весь той день — суцільний провал, — відповів Стоук. — Карбері повідомить їх, що в мене бронхіт із жовтня, а запалення від Дня подяки, і їм доведеться повірити. Я скажу, що міг у той день зробити що завгодно. Крім хіба що кинути милиці й пробігти чотири по сто метрів.

— Знаєш, ми ж дійсно не крали твій знак, — сказав Скіп. — Ми його просто позичили.

Стоук, здавалося, обміркував його слова, тоді зітхнув.

— Це не мій знак, — промовив він.

— Так, — погодився я, — уже не твій. Бувай, Стоуку. Ми до тебе ще навідаємося.

— Хай це не буде для вас пріоритетом, — промовив він, і, гадаю, ми зловили його на слові, бо більше так і не прийшли. Потім я ще кілька разів бачив його в гуртожитку — справді лише кілька — і був на лекції, коли він поїхав, не потурбувавшись закінчити семестр. Наступного разу я побачив його майже через двадцять років у новинах в телевізорі. Він виступав на мітингу «Ґрінпісу», коли французи підірвали «Рейнбоу Воррієр». Тобто, десь у вісімдесят четвертому чи п’ятому. Відтоді я бачив його на блакитному екрані досить часто. Він збирає кошти на охорону навколишнього середовища, зі свого розкішного червоного візка виголошує промови в коледжах, захищає в суді екоактивістів, коли вони цього потребують. Я чув, що його називають обіймальником дерев, і закладаюся, йому це по-своєму подобається. Він усе ще носить в собі жовч. І я радий. Бо, як він сказав, це те, що в нього є.

Коли ми підходили до дверей, Стоук покликав:

— Гей!

Ми озирнулися на вузьке обличчя, що біліло на білій подушці поверх білого простирадла. Бодай якимось кольором виділялася лише копиця чорного волосся. Через обриси його ніг під ковдрою мені знову згадався Дядько Сем на параді четвертого липня в мене вдома. І мені знову подумалося, що в нього вигляд людини, якій не прожити більш ніж чотири місяці. Але додайте до цієї картини ще й рядок білих зубів, тому що Стоук усміхався.

— «Гей» що? — запитав Скіп.

— Вас обох так хвилювало, що я скажу Ґарретсенові та Еберсоулові. Можливо, у мене комплекс неповноцінності чи щось в тому дусі, тільки мені якось не дуже віриться, що річ лише в мені. Ви двоє що, вирішили таки почати вчитися для різноманітності?

— А якщо так, то як гадаєш, ми витягнемо?

— Можливо, — відповів Стоук. — Одне я пам’ятаю про той вечір. І то чітко.

Я вирішив, він скаже, що пригадує, як ми над ним сміялися. І Скіп теж так подумав, як сам зізнався мені згодом, та виявилося, Стоук мав на увазі зовсім інше.

— Ти сам заніс мене в двері оглядової, — сказав він Скіпу. — І не впустив.

— Та ти що. Ти не сильно важкий.

— І все-таки… померти це одне, але нікому не хочеться, щоб його кидали на підлогу. Дуже принизливо. Та раз ти зумів, я дам тобі добру пораду. Кидай спортивні програми, Кірку, хіба що в тебе якась спортивна стипендія, без якої ти ніяк не можеш.

— Навіщо?

— Бо вони зроблять з тебе іншу людину. Можливо, це триватиме трохи довше, ніж було потрібно РОТК, щоб перетворити Девіда Дірборна на Дірку, та врешті-решт вони свого досягнуть.

— Що ти знаєш про спорт? — м’яко спитав Скіп. — Що ти знаєш про те, що значить бути в команді?

— Я знаю, що тепер поганий час для хлопців у формі, — сказав Стоук, відкинувся на подушку і заплющив очі. Але хороший час для дівчат, сказала Керол. У 1966-му було добре бути дівчиною.

Ми повернулися в гуртожиток і пішли в мою кімнату вчитися. Далі по коридору Ронні, Нік, Ленні і майже всі решта ганяли «стерво». Через деякий час Скіп зачинив двері, щоб не чути їхніх голосів, а коли й це не допомогло, я поставив платівку на маленький Нейтів програвач, і ми почали слухати Філа Окса. Окс уже помер, як моя мати, і Майкл Лендон, і Ронні Мейленфант. Повісився на своєму поясі. Відсоток самогубств серед уцілілих атлантійців доволі високий. Нічого дивного,