Читати книгу - "Калькуляція зірок"

Лебуржуа підтверджує:

— Дякую, Контроль місії, за плавний відлік.

— Підтвердження подяки. Ми пройшли п'ятдесят другу секунду. Подача електроенергії припинена.

Остання група наших датчиків стрибає до життя, голки стрілок хитаються, як стукає моє серце.

Лебуржуа киває, спостерігаючи за датчиками.

— Підтверджена внутрішня потужність.

— Сорок секунд до набору висоти, Артеміда-9. Всі резервуари першого ступеня під тиском.

— Тиск підтверджений. — Лебуржуа, як французький священик у нашій крихітній каплиці, декламує літанії космосу.

— Тридцять п’ять секунд і підрахунок. Ми все ще у контакті з Артемідою-9. Тридцять секунд і рахуємо.

— Тут все дуже добре.

— Двадцять секунд, підрахунок. Мінус п’ятнадцять секунд, керування — внутрішнє.

— Підтверджене внутрішнє керування. — Лебуржуа піднімає руку, щоб та відпочила від нерухомого положення.

Я стискаю підвищення свого крісла, рахуючи разом з ним в голові.

— Дванадцять, одинадцять, десять, дев’ять. Послідовність запалювання запущена…

Двигун з ревом пробуджується до життя, і вся ракета трясеться, як кімната при землетрусі. У центрі контролю у цей момент завжди було тихо, але тепер, сидячи на вершині ракети, немає затримки між запаленням та звуком.

— П’ять, чотири, три, два, один — нуль. Всі двигуни працюють. Пуск.

Ракета гримить під нами і штовхає нас вглиб сидіння. Прискорення тягне мене назад, ніби Земля намагається утримати нас від виходу.

Лебуржуа дивиться на годинник.

— Роджер. Годинник запущений.

— Башта, все чисто.

— Роджер. Програма польоту виконується.

Хмари проносяться повз вікна, коли ми виконуємо правильну орієнтацію для нашої орбіти.

— Підтверджено виконання програми виходу.

Ми вириваємося з хмар в приголомшливий синій колір.

Раптом гудіння згладжується — ми проходимо через звуковий бар’єр, і грім ракети опадає за нами — ми летимо швидше. Зараз ми самостійні. Немає нічого, що може виконати центр контолю, поки ми не вийдемо на орбіту.

— Артеміда-9, це Канзас. Ви йдете по графіку.

Тепер голос Лебуржуа звучить напружено через прискорення, яке притискає нас до своїх місць.

— Внутрішнє від'єднання першої ступені.

— Підтвердження від'єднання.

Синь неба стає глибшою, переходить в насичений оксамит, а потім темніє до чорного. Настільки темного, що це не колір, а його відсутність. Чорнильний. Оксамит. Темний. Жодне з цих слів не дає відчуття глибини космосу.

— Орієнтація. — Його руки рухаються над елементами управління, повертаючи перемикачі.

Тяжіння зникає, і я злітаю вверх, обмежена своїми ременями. У наших вікнах темне небо спалахує червоними і золотими смугами, за якими тягнуться іскри.

— Займання.

А потім тиша.

Під нами менший двигун виштовхує нас вище, відриваючи від впливу Землі. Але без атмосфери двигун значною мірою мовчить, даючи нам знати про свою присутність лише через дрижання корабля. Технічно ми уже в космосі, але якщо Лебуржуа і контроль місій не виведуть нас на правильну орбіту, ми повернемося на Землю.

Вільний кінець мого пояса плаває переді мною. Вгору.

Я звертаю на це увагу і спостерігаю за датчиками, виконуючи перше завдання навігації, яке стане моєю роботою протягом наступних восьми днів.

— SECO. Ми показуємо 101,4 на 103,6.

Паркер відповідає з тим самим спокоєм, який він має для всіх. Ймовірно, він підкидає свій тенісний м'яч у повітря.

— Роджер. Підтверджено. Копіюємо 101,4 на 103,6.

Ракета мовчить, окрім звуку мого дихання та шиплячих кисневих вентиляторів. За сто миль під нами станції стеження слідкують за нашим маршрутом польоту та надсилають числа до центру обчислень в Канзас-Сіті. Там два комп’ютерщики, Басіра та Хелен, які ставлять ці числа в елегантні рівняння.

— Артеміда-9, це Канзас. Вам підтверджено перехід на орбіту.

Лебуржуа повертає голову і посміхається мені через шолом.

— Вітаю. Ви офіційний космонавт.

Мені болить обличчя. Я посміхаюся так сильно, що в моїх щоках — щільні кульки радості.

— У нас ще є робота, чи не так?

— Не бракує. Але зачекайте… — Терразас кладе мені руку на руку, а потім жестом вказує на вікно.

— Дивіться.

Немає на що дивитися, крім величезної чорноти. В інтелектуальному плані я знаю, що ми переходимо на темну сторону Землі. Ми ковзаємо в її тінь і тоді небо наповнює магія. Виходять зірки. Мільйони, в чіткій, яскравій пишності.

Це не ті зірки, які я пам’ятаю ще до Метеорита. Вони чіткі і стійкі, без атмосфери, яка змушувала їх мерехтіти.

Ви пам’ятаєте перший раз, коли ви знову побачили зірки?

Я сиджу в ракеті на шляху до Місяця.

Ця книга наповнена знаннями інших людей. Дозвольте розповісти про деяких з них.

На дуже ранньому етапі Брендон Сандерсон розмовляв зі мною через сюжетні проблеми, коли зрозумів, що у мене не одна книга, а дві. В існуванні Стетсона Паркера безпосередньо його вина.

Ліз Горинська, моя редакторка, і Дженніфер Джексон, мій агент, обидві возилися з нею, коли я прийшла до них і сказала:

— Гм… дві книги?

Велике спасибі Діані Роуланд. Вона і я мали жорсткі терміни, і вона дивовижна вболівальниця.

Мій тесть, Гленн Коваль, був пілотом-винищувачем епохи В'єтнаму, а також тестовим