Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жуль Верн"

Розділ III
РІЗАНИНА НА НОВІЙ ЗЕЛАНДІЇ

31 січня, по чотирьох днях подорожі, «Макарі» не пройшов іще й двох третин шляху тої частини океану, що затиснута поміж Австралією й Новою Зеландією. Вілл Галлей зовсім не дбав про своє судно, покинувши його напризволяще. На палубі бачили його зрідка, і ніхто на те не скаржився. Та якби він просто сидів у каюті, це не викликало б заперечень. Але здоровило-хазяїн щодня впивався джином або бренді. Матроси залюбки йому наслідували, і жодне судно ніколи не полишали так на ласку океану, як «Макарі».

Ця непростима недбалість змушувала Джона Манглса повсякчас матися на бачності. Мюльреді й Вільсон не раз випростували стерно в ті хвилини, коли крутий поворот неминуче перекинув би судно набік. Частенько Вілл Галлей гримав на обох матросів, страшенно лаючись. Не схильні терпіти такі грубощі, вони поривались зв’язати цього п’яницю й зачинити його в трюмі на весь час подорожі. Але Джон Манглс зупиняв матросів, ледве вгамовуючи їхнє законне обурення.

Однак становище брига дуже непокоїло Джона Манглса; він не хотів хвилювати Гленарвана і сказав про свої турботи тільки майорові та Паганелю. Мак-Наббс, хоч іншими словами, дав йому ту саму пораду, що й матроси.

- Коли ви вважаєте за потрібне, Джоне,- сказав він,- без жодних вагань беріть на себе командування, чи, як це вам більш до вподоби, керування судном. Цей п’яниця, скоро ми зійдемо на берег в Окленді, знову стане господарем на борту брига і хай тоді перевертається разом з ним і тоне, скільки йому завгодно.

- Звичайно,- відповів Джон,- я так і зроблю, в разі це буде конче необхідно. Доки ми в відкритому морі, досить лише наглядати; я і матроси не залишаємо палуби. Та якщо цей Галлей не опам’ятається й тоді, коли ми наближатимемось до берега, то, признаюся, я потраплю у велику скруту.

- А ви зможете тримати правильний курс? - спитав Паганель.

- Це нелегко,- відповів Джон.- Уявіть собі, на судні немає жодної морської карти!

- Невже немає?

- Запевняю вас. «Макарі» робить лише каботажні рейси між Іденом і Оклендом, і Вілл Галлей так призвичаївся до цих місць, що не потребує жодних вимірів.

- Він, мабуть, думає,- мовив Паганель,- ніби його бриг сам знає дорогу й прямує куди слід.

- Е, я не довіряю судам, які йдуть самі по собі,- скавав Джон Манглс,- і коли Вілл Галлей пиячитиме й біля берегів, нам буде непереливки.

- Не втрачаймо надії,- озвався Паганель,- що поблизу землі він прийде-таки до тями.

- Отже,- зробив висновок майор,- ви не зможете, якби в цьому виникла потреба, привести «Макарі» до Оклендського порту?

- Не маючи карти узбережжя, зробити це неможливо. Підступи до берега там дуже небезпечні. Це низка маленьких фіордів, покручених і примхливих, як фіорди Норвегії. Крім того - сила підводних рифів, і потрібен великий досвід, аби на них не наскочити. Яке б не було тривке судно, воно неминуче загине, наштовхнувшись кілем на сховану під водою скелю.

- То екіпаж судна,- розпитував далі майор,- може знайти порятунок, тільки діставшись до берега?

- Так, якщо море не бушуватиме.

- Ризикована спроба! - зауважив Паганель.- Адже новозеландські береги дуже негостинні, й небезпека загрожуватиме нам на суходолі так само, як і на морі.

- Ви маєте на увазі маорійців, пане Паганелю? - спитав Джон Манглс.

- Саме так, мій друже. Маорійці набули собі в Індійському океані лихої слави. Це не боязкі, плохі австралійці, а кмітливе й кровожерне плем’я, людожери, від яких марно чекати собі ласки.

- Виходить,- сказав майор,- якби капітан Грант зазнав аварії біля берегів Нової Зеландії, ви не порадили б його там розшукувати?

- Тільки на узбережжі,- відповів географ,- де можна натрапити на сліди «Британії»; в глибині островів будь-які розшуки марні. Європеєць, що наважився відвідати ці лихі краї, неодмінно потрапляє до рук маорійців, а хто став їхнім бранцем, той приречений на смерть. Я спонукав моїх друзів перейти пампу, перетнути Австралію, але ніколи не навернув би їх на стежки Нової Зеландії. Хай доля вбереже нас од свавілля цих кровожерних тубільців.

Паганелеві побоювання були аж надто виправдані: Нова Зеландія зазнала недоброї слави, і кожне нове відкриття на її островах позначалося кривавою датою.

Кількість жертв, внесених до мартиролога 85 мореплавців, чимала. Кривавий перелік відкривають п’ятеро матросів Абеля Тасмана, що їх по-злодійському забили й пожерли новозеландці. Така ж доля судилась капітанові Туклею й всім матросам його шлюпки. В східній частині протоки Фово п’ятеро рибалок з судна «Сідней-Ков» знайшли жахливу смерть у шлунку дикунів. Слід ще згадати чотирьох матросів зі шхуни «Брати», по-звірячому пошматованих у гавані Моліне, багатьох солдатів з загону генерала Гейтса і трьох дезертирів з «Матільди», щоб перейти до розповіді про долю капітана Маріона дю Френа.

11 травня 1772 року, невдовзі після першої подорожі Кука, в бухті Островів кинули якір судна «Маскарен», під командою французького капітана Маріона, і «Кастрі», яким керував його помічник капітан Крозе. Двоєдушні новозеландці зустріли європейців надзвичайно гостинно. Вони навіть прикинулись боязкими, і, щоб вони призвичаїлись відвідувати кораблі, довелось робити їм подарунки, різні послуги, довгенько спілкуватися з ними.

Тямовитий ватажок тубільців Такурі, коли вірити Дюмон-Дюрвілеві, належав до племені вангароа й був родич дикуна, котрого по-зрадницькому взяв у полон Сюрвіль за два роки до прибуття капітана Маріона.

В країні, де поняття честі зобов’язує кожного маорійця платити за образу кров’ю, Такурі, звичайно, не міг забути наруги, заподіяної його родичеві й цілому племені. Він терпляче дожидав появи будь-якого європейського судна, плекаючи план помсти, яку й виконав з небаченими спокоєм і жорстокістю.

Удавши спочатку, ніби він боїться французів, Такурі уживав усіх засобів, аби приспати їхню пильність. Його товариші й він сам часто ночували на французьких кораблях. Вони привозили морякам найкращу рибу, брали з собою своїх жінок і дочок. Невдовзі тубільці вже знали всіх офіцерів на ймення й почали запрошувати французів відвідати їхні селища. Маріон і Крозе, обдурені цими виявами доброзичливості, обійшли таким чином усе побережжя з його чотирма тисячами мешканців. Дикуни зустрічали їх голіруч і всіляко намагалися викликати до себе