Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Княжий палац виринув з-за наступного повороту. Викладений з сіро-рожевого каменю, він вигравав сонячними бризками, створюючи легку ілюзію внутрішнього підсвічування. Стрілчасті вікна нижнього ярусу являли собою мальовничі вітражі, що були прикрашені по контуру різни́м каменем, а витончені башти, що линули до неба, створювали відчуття мало не паріння.

– Як враження? – Ігор розвернувся до Лєри.

– Гарно. Чарівно, – посміхнулась вона. – Та не затишно. Жити тут мені б не хотілось.

– В мене є що тобі запропонувати, – задоволено кивнув він. – Якщо мій варіант тебе влаштує.

Хитро примружившись, дівчина піймала його погляд й похитала головою:

– Я так розумію: шляхів відступу для мене не передбачено.

– А вони тобі потрібні? – Колвін обійняв її за талію та повів до входу у палац.

– Ну, звісно: навіщо вони мені? – пробурчала вона.

На вході Ігор пред’явив запрошення, сподіваючись, що Лєра не встигне роздивитись. Марно сподівався. У холі вона стиснула його руку:

– Запрошення?! Я думала ти придбав квитки. В тебе зв’язки у княжому оточенні?

– Лєра, – він вів її до центральних сходів, – в мене багато різних зв’язків за родом моєї діяльності.

– А в мене багато різних питань, – з натиском процідила вона.

Колвін осміхнувся:

– Вночі – я весь до твоїх послуг.

Вона майже прошипіла у відповідь, намагаючись бути почутою лише ним:

– Навіть не сподівайся вивернутись цього разу!

– І пробувати не буду!

Вони увійшли до залу, й Лєра ошелешено застигла: в ньому кружляли багато пар. Однак, не це вразило її. Підлога, на котру вони ступили, являла собою ідеальну ілюзію нічного неба, всипаного зірками. При цьому, ноги здавались дещо зануреними в нього, а танцюючі – немов ковзали посеред нічних світил. Видовище дійсно захоплювало. Ігор, притримуючи дівчину, хотів вести її вперед, та збоку пролунав голос:

– Інгвар?! Невже я бачу тебе тут?

Не сама приємна несподіванка, котру він сподівався оминути, оскільки князь не був великим любителем балу й був присутнім, зазвичай, лише при відкритті. Та не цього разу. Колвін розвернувся:

– Ваша Світлість! – трохи схилив голову у привітанні перед високим статурним світловолосим чоловіком у темно-синьому військовому парадному мундирі.

– Облиш цей офіціоз! Краще представ свою чарівну супутницю. Гадаю, твоя наречена?

– Так, – Ігор ковзнув винним поглядом по Лєрі, – моя наречена – Валерія Соколовська, – дівчина простягла руку чоловіку й, поки той схилявся над нею у галантному поцілунку, відрекомендував і його. – Князь Враніслав Меречь – володар Стрельниці.

Лєра трохи напружилась, та, мабуть, вирішила скористатись його порадою – бути собою:

– Прошу вибачити, Ваша Світлосте! Я не знайома з правилами етикету вашого князівства, тому…

– О, моя мила пані! – перебив її князь. – Не варто вибачатись. Жінки – такі прекрасні творіння, що це перед ними потрібно схиляти голови навіть князям, – він розвернувся до Ігоря. – Твоя наречена – сама чарівність! Тобі можна тільки позаздрити. І, сподіваюсь, – він знов подивився на Лєру, – вам вдасться загнуздати його невгамовну натуру та потяг до гострих відчуттів! – він якось сутужно зітхнув. – На жаль, я мушу відкланятись – справи. Розважайтесь, друзі!

Князь зник за дверима, а Ігор, криво усміхнувшись, покосився на Лєру:

– Знав би він: кому кого у вузді тримати доводиться.

– Тут можна так запросто поспілкуватись з князем?! – приголомшено продовжувала вона дивитись на двері, за котрими той щез.

– Я тобі вже казав, що тутешні князівства мають дещо іншу структуру правління й не схожі на картинки з Середньовіччя, – він подав їй руку. – Ідемо?

Дівчина вклала пальці до його долоні, й нарешті, вони не були холодними, як це зазвичай відбувалось з нею ще віднедавна, що не могло не радувати. Вона розвернулась у бік зали:

– Куди? Танцювати?

– На твій вибір. Можемо – потанцювати. А можемо піти в одне місце, про яке я тобі казав.

– Те, що мені повинно сподобатись?

– Саме так.

Лєра здійняла на нього здивовані очі:

– У княжому палаці можна так запросто розгулювати?!

Ігор розплився у самовдоволеній усмішці:

– Нам – так!

– Позер! – пирхнула вона.

– Та й по тому! – розсміявся він. – То йдемо?

Дівчина стиснула його руку:

– Веди.

Колвін повів її довгим коридором та зупинився перед величезними кованими дверима, вхід до яких охороняли двоє княжих гвардійців. Забачивши його, воїни витяглись «струнко» та ледве честь не віддали. Дякувати й на тому. Та й цього виявилось достатньо, щоб Валерія втупилась багатообіцяльним поглядом у його фізіономію, а він, як міг, цей погляд ігнорував. Вона ж, не менш старанно, пропалювала в ньому дірки.

Ігор штовхнув двері, й вони опинились зсередини темної кімнати. Він обійняв дівчину за плечі:

– Заплющ очі.

– Та ж, тут і так темно, – здивувалась вона.

– Все одно заплющ, – наполягав він, – тільки цього разу нічого не уявляй… і, на всяк випадок, не лякайся.

– Чудово! – пирхнула Лєра. – Останні слова мене остаточно заспокоїли!

– Лякати не буду. Просто може бути дещо несподівано.

– Заплющила! – невдоволено пробуркотіла дівчина.

Ігор детально уявив картинку до самих незначних дрібниць: навіть запахи та порух повітря. Коли все стабілізувалось, він схилився до Лєркиного вуха:

– Можеш дивитись.

Наступної миті Лєра, прикриваючи обличчя руками, сахнулась в його бік з такою силою, що ледь з ніг не збила. Що називається: як знайомство почалось, так воно і продовжується. Він спіймав її й насилу втримав рівновагу:

– Лєр, це – ілюзія.

– Чорт! Колвін! – вона розвернулась в його руках, сяючи сердитими очима, й стукнула кулачком по плечу. – Ти знущаєшся?!

Ігор розсміявся:

– Лєрка! Ти навіть не мокра. Просто отримай задоволення від видовища.