Читати книгу - "Сяйво"

— Кажуть, це після тисяча дев’ятсот шістдесят дев’ятого року найгірша хуртовина, — життєрадісно відповіла вона. — Далеко вам їхати, сер?

— Далі, аніж мені б це подобалося.

— Якщо бажаєте, сер, я можу зараз же зателефонувати на станцію «Тексако», що на розв’язці двісті сімдесятого шосе[283]. Вони там одягнуть вам ланцюги.

— Це було б просто величезним благодіянням, любонько.

Вона підняла телефонну слухавку і подзвонила.

— Вони вже чекають на вас.

— Щиро вдячний.

Відійшовши від стійки, він побачив, що його гостролика сусідка стоїть в одній із черг, які вишикувалися перед багажним конвеєром. Вона так само читала свою книжку. Проходячи повз, Хеллоран підморгнув у її бік. Вона підвела голову, посміхнулась і показала йому знак миру[284].

(«сяйво»)

Він підняв комір пальта, посміхнувся і перекинув свою дорожню валізку в іншу руку. Нехай і маленьке, але від нього йому потеплішало на душі. І стало жаль, що розповів їй побрехеньку, ніби у нього в голові стоїть сталева пластинка. Він подумки побажав їй всього доброго, і, коли вже виходив у сніг і виючий вітер, йому здалося, що вона навзаєм побажала того ж йому.

Встановлення ланцюгів на сервісній станції коштувало невеличких грошей, але Хеллоран тицьнув робітнику, що працював у гаражному боксі, додаткову десятку, аби бодай трохи просунутися вперед у списку очікувачів. Проте, коли він нарешті вирушив у дорогу, була за чверть десята, двірники на лобовому склі клацали, а ланцюги на великих колесах «б’юїка» брязкали з немелодійною монотонністю.

Дорога виявилася сущим місивом. Навіть з ланцюгами він не міг їхати швидше тридцяти[285]. Легковики позлітали з дороги під божевільними кутами, а на кількох похилих ділянках машини борсалися, ледь просуваючись, літні шини безпорадно прокручувалися у цій дрейфуючій пудрі. Це була перша велика завірюха цієї зими тут, у пониззі (якщо можна назвати «пониззям» милю над рівнем моря), матір багатьох іще діток. Чимало хто виявився неготовим, досить звичайна справа, але Хеллоран усе одно не міг їх не лаяти, коли об’їжджав когось на відстані дюйма, зиркаючи в зовнішнє, заліплене снігом люстерко, аби впевнитися, що нічого не

(мчить дико крізь цю сніговерть…)

над’їжджає по лівій смузі, щоби трахнути його чорний зад.

Нові негаразди чекали на нього на в’їзній естакаді на автостраду номер тридцять шість, її платну ділянку Денвер — Боулдер, яка також іде на захід до Естес-Парку, де з’єднується з шосе номер сім. Ця дорога, відома як Верховинне шосе, проходить через Сайдвіндер і потім минає готель «Оверлук», щоби нарешті серпантином спуститися по Західному Схилу в штат Юта.

В’їзна естакада виявилася заблокованою перекинутим напівпричепом. Навкруг нього було натикано яскравих аварійних фаєрів, наче іменинних свічок на торті в якоїсь недоумкуватої дитини.

Він зупинився й опустив віконце. Коп у натягнутій на вуха хутряній козацькій папасі махнув йому рукою в рукавиці в бік потоку машин, що рухалися на північ по I-25[286].

— Тут ви не виїдете нагору! — заволав він Хеллорану крізь вікно. — Їжджайте повз два спуски, виїдете на дев’яносто першу дорогу і знов потрапите на тридцять шосту в Брумфілді[287].

— Гадаю, я зможу його об’їхати з лівого боку! — закричав у відповідь Хеллоран. — Це двадцять миль не туди, куди мені тра’, те, що ви мені оце товкмачите!

— Я тобі зараз голову натовкмачу! — гаркнув на нього коп. — Ця естакада закрита!

Хеллоран здав назад, почекав просвіту в русі і продовжив свій шлях по шосе номер двадцять п’ять. Знаки на ньому інформували, що звідси усього лише сотня миль до Шаєну у Вайомінгу. Там він і опиниться, якщо проґавить свою з’їзну естакаду[288].

Він добрав собі швидкості до тридцяти п’яти, але більше не наважився; сніг уже загрожував геть заліпити леза його двірників, а умови руху були рішуче скаженими. Гак завдовжки двадцять миль. Він кляв себе, його знову затоплювало відчуття, що часу в хлопчика залишається все менше, воно ледь не душило його своєю нагальністю. І в той же час він відчував фантастичну впевненість, що не повернеться назад з цієї подорожі.

Він ввімкнув радіо, покрутив його, минаючи передріздвяні рекламні оголошення, і знайшов прогноз погоди.

— …уже шість дюймів, і ще фут очікується в столичному районі Денвер після нічних опадів. Місцева поліція і поліція штату закликає вас не виводити автомобіль з гаража без крайньої на те потреби і попереджає, що більшість гірських перевалів уже закриті. Отже, залишайтеся вдома, ваксуйте свої сноуборди і залишайтеся на частоті…

— Спасибі, Матінко, — промовив Хеллоран і з люттю вимкнув радіо.

Розділ сорок шостий

Венді

Близько полудня, коли Денні пішов до ванної кімнати, щоби скористатися туалетом, Венді дістала в себе з-під подушки загорнутий у рушник ніж, поклала його до кишені халата і підійшла до дверей ванної.

— Денні?

— Що?

— Я збираюся піти вниз, приготувати нам якийсь обід, ’аразд?

— Гаразд. Ти хочеш, щоби я спустився туди?

— Ні. Я принесу сюди. Як щодо омлету з сиром і якогось супу?

— Нормально.

Уже причинивши за собою двері, вона ще трохи затрималась.

— Денні, ти певен, що там усе гаразд?

— Йо, — сказав він. — Тільки будь обережною.

— Де зараз твій батько? Ти знаєш?

Він відгукнувся дивно безбарвним голосом:

— Ні. Але там усе гаразд.

Вона задавила в собі прагнення розпитувати далі, колупатися далі в цьому створінні, бодай по краях. Це створіння тут, вони обоє розуміли, що воно за таке, колупання в ньому тільки ще дужче налякає Денні… і її.

Джек втратив глузд. Коли близько восьмої цього ранку буря почала набиратися брутальності й підлості, вони сиділи разом на розкладачці Денні й дослухались до Джека внизу, як він волає і бродить з одного місця до іншого. Більшість звуків долітали начебто з бальної зали. Джек незграйно співає шматок пісні, Джек сам виступає в суперечці з кимсь безголосим, в один з моментів Джек голосно закричав, аж їм заклякли обличчя, коли вони зазирнули одне одному в очі. Зрештою вони почули, як він спотикливо плентається назад через вестибюль, і Венді здалося, ніби вона почула гучний грюк, немов він повалився долі чи брутально штовхнув навстіж якісь двері. Десь з половини дев’ятої — вже три години поспіль — там панувала тиша.

Вона пройшла коротким коридорчиком, завернула у головний коридор першого поверху і вирушила