Читати книгу - "Мальва Ланда"

— Ба й справді, Дзюнику, — встряла Ганця, — куди це нас лихо несе? Лишаймося із Соломоном. Є де жити і Бога хвалити.

— Лишайтеся всі! — припрошував Соломон. — Місця доволі, а попереду чекає сама невідомість.

— На жаль, я мушу йти, — сказав Бумблякевич. — Хто зі мною?

— Я, — сказав Цитрон. — Мені конче треба звідси вибратися, бо вже відчуваю, що втрачаю потяг до праці. А це для мене небезпечно. Я розлінюся, почну товстіти і розмножуватися.

— І ми теж з вами, — відгукнувся Помідор. — Я, може, б і нікуди не пхався, але моя кохана мріє побачити Море Борщів і поталяпатися в ньому. Так, моя крихітко?

— Еге ж, мій пампушку! Не забудь лише прихопити в дорогу цитрини. Вмираю за ними.

— Ну, шкода, — зітхнув Соломон, — але пам'ятайте, що тут вам завше раді. Ходіть зі мною та наберете харчів і питва.

Подорожні отримали від Соломона по наплічникові й наповнили його тим, що душа бажала.

— Як же ж ви будете шукати те Море, коли й напрямку не знаєте? — спитав Соломон. — Ану зачекайте, є у мене якась стара книга, точніше кавалки з тієї книги… Щось там про борщ вповідається… Може, якраз…

Він відімкнув скриню з книгами і витяг кілька пожовклих аркушів. На верхньому виведено було каліграфічним письмом «Северин Сапіга. „Подорож довкола борщу“, 1822 рік, Крем'янець». Та наступні аркуші уже належали до різних частин книги, а декотрі були такі зотлілі, що годі було що-небудь розібрати.

Бумблякевич обережно перегорнув кілька і натрапив на малюнок, що зображав море з хвилями і кораблями, під малюнком дрібненькими літерами писалося: «Море Борщів суть на південь від міста С. Якщо хто зблукав, то раджу слідкувати за летом чайок, що завше летять до Моря. Можна також спробувати випорпати з землі рожевого сламзика, який, просто неба опинившись, у тую ж мить помчить на узбережжя. А наколи б дорогою трапився гай іграрій, то пам'ятати варт, що іграрії так само до Моря гілками тягнуться, як сонях до сонця».

— Ось бачите?! Тут усе ясно, — зрадів Бумблякевич. — Чи міг би я у вас цей аркуш попрохати? — І, отримавши згоду, тремтячим голосом поцікавився, чи можна ще один аркуш забрати з собою, але цього разу із книги «Іссахар» — той, що з малюнком палацу.

— Ой, — сполошився Соломон, — боюся, що ні… Це може погано відбитися на самопочутті книги. Самі подумайте, як би ви ся чули, коли б вам хто пальця вирвав. А тут ціла сторінка! А властиво дві.

— Добре, не ціла, мені йдеться тільки про палац. Ви ж можете його акуратно витяти ножичками, а потім підклеїти. На тому місці той, хто водить вашою рукою, намалює знову щось. Мені ж вистачить тієї маленької карточки, на звороті якої і так нема жодного напису чи малюнку. Повірте, це для мене дуже важливо.

Соломон замислився. Але Бумблякевич не давав сумнівам підкорити його і сипав, сипав словами, аж поки той не скорився. Соломон розгорнув книгу на потрібній сторінці, перевірив, чи на звороті справді нема нічого, і взяв ножиці. Руки його тремтіли, коли витинав зображення палацу з книги. Простягаючи його Бумблякевичу, не втримався і змахнув сльозу:

— То так, мовби краяв собі серце. Але, гадаю, книга мені вибачить. І візьміть з собою лупу. Бо як же без неї? — потім він оцінив вигляд Бумблякевича і додав: — А чи не годилося б вам перебратися? Бо так виглядаєте, ніби з вертепу чкурнули.

— А є у що?

— Та чого ж! Усякого добра у мене доволі. Ану ходіть за мною. І ви, Цитроне й Помідоре, ходіть. А то вже так обносилися, що сумно дивитися.

Соломон вручив їм легке літнє вбрання, яке тільки де-не-де побила міль. Воно було так само трофейне і старомодне. Після цього настала пора прощатися, і Ганця навіть заплакала:

— Ой, та ви ж тепер нам як рідні!

Вона разом з Дзюньом та Соломоном видерлися на гору і довго проводжали сумними поглядами мандрівців, аж поки ті не зникли у крутих вуличках лябіринту.

2

— Шкода тільки, що довкола не видно жодної чайки, — насмішкувато проказав Цитрон, коли вони пройшли чималий шмат дороги, — як, зрештою, навіть запаху іграрій, котрі, як ми знаємо, пахнуть просто таки запаморочливо.

— Але ми ще можемо випорпати сламзика, — нагадав Бумблякевич.

— Хтозна-скільки доведеться копати, не маючи лопат, — зітхав Помідор. — Ми навіть не знаємо, на якій глибині вони ховаються.

— А ось зараз ми й це вияснимо, — сказав Бумблякевич, приглядаючись до аркуша з книги. — Ага, ось… «Сламзики живуть під землею на глибині від одного до чотирьохсот сажнів, випорпуючи довжелезні лябіринти, які штудерно»…

— Як-як? — перепитав Цитрон.

— …штудерно…

— Гм…

— …«штудерно переплітаються, творячи дивовижну»…

— Досить. Хіба неясно, що ми їх ніколи не добудемо? — впав у нерви Цитрон.

— Але чому? Можливо, якраз на глибині сажня…

— Тому, що коли ми почнемо копати, вони чкурнуть глибше, а не маючи лопат, ми ніколи не розкопаємо достатньо глибоко.

— Ми повинні знайти лопати, — сказав Помідор. — Ми будемо йти на південь і дорогою видивлятися за лопатами.

— Просто не треба було пороти гарячку, а ще там усе прочитати. Тоді б ми й прихопили лопати у Соломона, — буркнув Цитрон.

Поміж куп сміття траплялися різні речі — побиті відра, облущені баняки, пластикові фляги, сувої дроту, брудні лахи, дошки і черепиця. Але жодної лопати! Якби їм спало на думку збудувати собі скромне помешкання, у них не виникло б проблем з будматеріалами, але вони не збиралися нічого будувати, вони йшли до Моря, відчуваючи майже стопами, як сновигають своїми підземними лябіринтами сламзики і при цьому, можливо, й кепкують з них, та що там кепкують — регочуть аж заливаються. Кляті сламзики!

Зненацька вони ледве не звалилися усією гурмою в яму.

— Обережно! — пролунав голос із ями. — Ви мені можете зламати карк.

Подорожні зазирнули в яму й побачили чоловіка, що завзято орудував лопатою на глибині добрих чотирьох метрів. Стіни ями всіяні були дірами, що їх випорпали сламзики.

— Це ж либонь той чоловік, що ми його бачили на малюнку! — втішився Цитрон і гукнув: — Гей! Боже помагай!

— Дякую! Він вже мені й так добряче поміг!

— Справді?

— Авжеж! Він поміг мені знайти лопату.

— Він певно поміг вам знайти якраз ту лопату, котру ми й самі шукаємо.

— Навіщо вам лопата?

— Щоб добути сламзика і потрапити до Моря.

— Ха! Вам неймовірно пофортунило, — випростався чоловік і витер піт із чола. — Я вже ось-ось доберуся до них.

— Невже вам не вдалося ще жодного уполювати?

— Вони слизькі, мов клюски.

— Я ж казав — даремна це