Читати книгу - "Гра янгола"

на стінах і на стелі. У центрі зали був стіл, на якому стояв грамофон, звідки й лунала та музика. Перед каміном спинкою до дверей стояло велике шкіряне крісло. Собака підійшов до крісла й знову обернувся, щоб подивитися на мене. Я наблизився туди саме достатньо для того, щоб побачити руку, яка звисала з підлокітника крісла, тримаючи запалену сигару, від якої підіймалася вгору струминка синього диму.

– Валера? Це я, Мартін. Двері були відчинені…

Собака поставив передні лапи на крісло, не відводячи від мене погляду. Я підійшов іще ближче й обкрутив крісло. Адвокат Валера сидів обличчям до каміна з розплющеними очима й легкою усмішкою на губах. На ньому був костюм-трійка, а в другій руці, що лежала в нього на колінах, він тримав зошит у шкіряній оправі. Я став перед ним і подивився йому у вічі. Він не моргав. І тоді я помітив ту червону сльозу, сльозу крові, яка повільно стікала йому по щоці. Я опустився перед ним навколішки й узяв зошит, який він тримав у руці. Собака подивився на мене розпачливим поглядом. Я погладив його по голові.

– Я тобі співчуваю, – прошепотів я.

У зошиті були записи, зроблені від руки, позначені датами й розділені короткими лініями. Валера тримав його розгорнутим посередині. Перший запис на сторінці, яку він тримав розгорнутою, був позначений 23 листопада 1904 року.

Виплата з каси (356-а/23-11-04) 7500 песет із рахунку Д. М. Надсилаю через Марселя (власною персоною) на адресу, яку вказав Д. М. Провулок за старим цвинтарем – майстерня скульптур «Санабре та сини».

Я перечитав цей запис кілька разів, намагаючись знайти в ньому бодай якийсь зміст. Я добре знав той провулок зі своїх юних років, коли працював у редакції газети «Голос індустрії». То була жалюгідна вуличка, схована за мурами кладовища Пуебло-Нуево, на якій тіснилися майстерні, де виготовляли могильні плити та надгробки у вигляді скульптур, і яка закінчувалася в одному з виярків, що перетинали пляж Боґатель та містечко нетрищ під назвою Соморостро, що тяглося до самого моря. З якихось невідомих причин Марласка залишив інструкції, щоб виплатили значну суму одній із таких майстерень.

На тій же таки сторінці, позначений тією самою датою, був іще один запис, який мав стосунок до Марласки й указував початок виплат Жако та Ірен Сабіно.

Банківський переказ із рахунку Д. М. на рахунок № 008965-2564-1 Іспанського колоніального банку (у філії на вулиці Фернандо). Хуан Корбера – Марія Антонія Санауха. 7 тисяч песет помісячно. Опрацювати програму виплат.

Я переглянув іще кілька сторінок. Більшість записів стосувалася виплат та операцій невеликого масштабу, пов’язаних із діяльністю адвокатської контори. Довелося перегорнути не одну сторінку, заповнену нотатками, які нічого мені не говорили, поки я натрапив на ще один запис, де було згадано про Марласку. Знову йшлося про виплату металевими грішми, зробити яку знову доручили Марселю, певно, одному зі службовців контори.

Виплата з каси (379-а/29-12-04), 15 тисяч песет із рахунку Д. М. через Марселя. Пляж Боґатель, біля переходу, о 9-й годині. Особа, яка вийде на контакт, дасть про себе знати.

«Відьма із Соморостро», – подумав я. Померши, Дієґо Марласка роздавав чималі суми грошей через свого компаньйона. Це суперечило підозрі Сальвадора, що Жако втік із грішми. Марласка розпорядився здійснювати виплати персонально й залишив гроші у фонді, який віддав під опіку адвокатської фірми. Дві інші виплати свідчили про те, що, перед тим як померти, Марласка мав якісь справи з майстернею надгробних скульптур і з якимсь темним персонажем із Соморостро, справи, що закінчилися передачею з рук у руки досить великої суми грошей. Я згорнув зошит, ще менше щось розуміючи, ніж раніше.

Я вже збирався покинути той дім, коли, обернувшись, звернув увагу на одну зі стін читальної зали, де висіло багато фотографій в акуратних рамах на тлі з гранатового оксамиту. Я підійшов до них і відразу впізнав похмуре й гордовите обличчя патріарха Валера, чий олійний портрет висів також у кабінеті його сина. Адвокат був зображений на більшості фотографій у товаристві видатних людей та патриціїв міста, які були, певно, сфотографовані під час різних урочистих святкувань та громадських подій. Досить було переглянути з десяток тих світлин і впізнати персонажів, що позували, усміхнені, поруч зі старим адвокатом, і ставало очевидним, що адвокатська контора «Валера, Марласка та Сентіс» була життєво важливим органом у функціонуванні організму міста Барселони. Син Валера, набагато молодший, але цілком пізнаваний, з’являвся також на кількох фотографіях, завжди на другому плані, завжди малопомітний у тіні патріарха.

Я відчув його присутність, перш ніж його побачив. На одній зі світлин були сфотографовані Валера-батько й Валера-син. Вони стояли біля дверей будинку номер чотириста сорок два на проспекті Діагональ, у якому була розташована їхня контора. Поруч із ними стояв високий і показний кабальєро. Його обличчя з’являлося також на багатьох інших фотографіях колекції, завжди поруч із Валера. Дієґо Марласка. Я уважно придивився до того тривожного погляду, до худого й незворушного обличчя, яке дивилося на мене з тієї світлини, знятої двадцять п’ять років тому. Як і хазяїн, він не постарів на жоден день. Я гірко посміхнувся, зрозумівши, яким наївним був. Те обличчя було зовсім не тим, як на фотографії, що її мені дав мій друг із колишніх службовців поліції.

Чоловік, що його я знав як Рікардо Сальвадора, був не ким іншим, як Дієґо Марласкою.

15

На сходах було зовсім поночі, коли я покинув палац родини Валера. Я перейшов хол навпомацки, і коли відчинив двері, вуличні ліхтарі відкинули всередину прямокутник синього світла, і в його кінці я зустрівся поглядом із портьє. Легкою ходою я пішов у напрямку Трафальґарської вулиці, звідки відходив нічний трамвай, який зупинявся біля кладовища Пуебло-Нуево, – той самий трамвай, на який я сідав стільки разів зі своїм батьком, коли супроводжував його на нічне чергування в «Голосі індустрії».

У трамваї майже не було пасажирів, і я сів попереду. Мірою того як ми наближалися до Пуебло-Нуево, трамвай усе більше заглиблювався в лабіринт темних вулиць, покритих великими калюжами, що ховалися під туманом із білої пари. Тут майже не було вуличного освітлення, і вогні трамвая вихоплювали з темряви обриси будинків, наче смолоскип, який несуть у тунелі. Нарешті я побачив браму кладовища та профілі хрестів і надгробків, що бовваніли на тлі нескінченного обрію з фабрик і фабричних димарів, які випускали під склепіння неба клуби червоного та чорного диму. Зграя голодних собак крутилася під ногами у двох великих янголів, які охороняли кладовище. На мить вони завмерли нерухомо,