Читати книгу - "Історик"

Щойно ми втамували перший голод, я спитав в археолога, звідки він так добре знає англійську. Він засміявся з набитим ротом:

— Цим я зобов’язаний моїм батькам, нехай береже Господь їхні душі, — сказав він. — Батько був шотландським археологом, а мати — шотландською циганкою. Я виріс в Абердині і працював із батьком, поки той не помер. Потім родичі моєї матері запропонували їй поїхати з ними в Румунію, звідки вони родом. Вона народилася й виросла в селі на заході Шотландії, але коли батька не стало, вона хотіла виїхати куди завгодно. Бачте, родина мого батька не приймала її. Тож, коли мені було лише п’ятнадцять, вона привезла мене сюди, відтоді я тут і живу. Коли ми приїхали сюди, я взяв прізвище її родини, щоб мене визнавали за свого.

Від цієї історії в мене на якусь мить відібрало мову, а Георгеску посміхнувся:

— Я знаю, що це дивна казка. А що у вас за історія?

Я стисло розповів йому про своє життя й навчання, про загадкову книгу, яка потрапила мені в руки. Він слухав, зсунувши брови, а коли я закінчив, повільно кивнув:

— Без сумніву, дивна історія.

Я дістав книгу зі своєї сумки й передав йому. Він обережно перегорнув сторінки й довго розглядав гравюру на розвороті.

— Так, — сказав він задумливо. — Це дуже схоже на зображення, пов’язані з Орденом. Я бачив схожого дракона на коштовній прикрасі, наприклад той маленький перстень. Але такої книги я раніше не бачив. Не знаєте, звідки вона з’явилась?

— Ні, — зізнався я, — сподіваюсь якось віддати її фахівцеві, можливо, у Лондоні.

— Це прекрасний витвір мистецтва. — Георгеску обережно передав її мені назад. — А тепер, побачивши Снагов, куди ви попрямуєте, до Стамбула?

— Ні, — я здригнувся, але мені не хотілося пояснювати, чому ні. —За кілька тижнів мені треба повертатися в Грецію, на розкопки, а до цього я думав подивитися на Тирговісте, тому що він був головною столицею Влада. Ви були там?

— О, звичайно, — Георгеску вимазував тарілку начисто, як зголоднілий хлопчисько. — Це чудове місце для того, хто шукає Дракулу. Але найцікавіше — це його замок.

— Його замок? У нього насправді є замок? Тобто він усе ще існує?

— Ну, це руїни, але досить мальовничі. Це зруйнована фортеця. Вона знаходиться за декілька миль від Тирговісте, вгору річкою, дорогою туди можна спокійно доїхати й зійти пішки до самої вершини. Дракула любив усі місця, де можна було легко оборонятися від турків, і те місце — його улюблене. Ось що я вам скажу…

Він став ритися в кишенях, дістав звідти маленьку люльку й почав наповнювати її ароматним тютюном. Я передав йому сірник.

— Дякую, друже. Ось що я вам скажу — я їду з вами. Я можу бути там лише кілька днів, але допоможу вам знайти фортецю. Набагато легше, якщо маєш гіда. Я давно вже там не був і хотів би знову подивитися.

Я щиро подякував йому: зізнаюся, мені було ніяково від думки, що доведеться опинитися в самому серці Румунії без перекладача. Ми домовилися завтра вирушати в дорогу, якщо мій водій погодиться відвезти нас у Тирговісте. Георгеску знає село біля річки Арджес, де ми могли зупинитися за кілька шилінгів, але сам він не дуже хоче туди повертатися, тому що минулого разу його фактично вигнали звідтіля. Ми розійшлися, побажавши один одному на добраніч, а зараз, мій друже, я задуваю свічки й лягаю спати, щоб бути готовим до наступної подорожі, про яку я тобі обов’язково повідомлю.

З величезною повагою Бартоломео

Розділ 46

Мій любий друже!

Сьогодні мій водій погодився-таки відвезти нас на північ у Тирговісте, а потім повернутися до родини в Бухарест. На ніч ми зупинилися в старому готелі. Георгеску — ідеальний супутник, дорогою він розважав мене історіями про ту місцевість, якою ми проїжджали. У нього величезний запас знань, а діапазон інтересів — від архітектури до ботаніки, тому мені пощастило дістати багато інформації.

Тирговісте — гарне місто, по суті, воно все ще середньовічне, у ньому є принаймні один гарний готель, у якому мандрівник може вмитися чистою водою. Зараз ми перебуваємо в самому серці Валахії, у горбистій місцевості, яка знаходиться між горами й рівниною. Влад Дракула кілька разів правив Валахією з 1450 до 1460 року. Тирговісте був його столицею, і сьогодні ввечері ми пройшлися по руїнах його замку. Георгеску показував мені різні кімнати й висловлював припущення щодо того, де що знаходилося. Дракула народився не тут, а в Трансільванії, у місті, що називається Сигишоара. У мене бракуватиме часу на те, щоб подивитися це місто, але Георгеску був там кілька разів і каже, що будинок, у якому жив батько Дракули і де народився Влад, усе ще стоїть.

Найцікавішою з усіх визначних пам’яток, які ми бачили сьогодні, гуляючи старими вулицями посеред руїн, була сторожова вежа Дракули — точніше, її гарна реставрація, зроблена в дев’ятнадцятому сторіччі. Георгеску, як гарний археолог, відвертає свій шотландсько-румунський ніс від реставрації й зауважує, що тут, угорі, неправильно відновлено зубці, але чого можна чекати, говорить він мені роздратовано, від істориків, які починають фантазувати? Правильно була відреставрована вежа чи ні, але від того, що Георгеску розповів мені про неї, у мене мурашки побігли по тілу. Влад Дракула використовував її не тільки для того, щоб видивлятися турецьких загарбників — вежа служила також пунктом спостереження за полем унизу, де саджали людей на палю.

Ми повечеряли в центрі містечка в маленькому пабі. Звідти ми бачили стіни зруйнованого замку, і поки їли рагу, Георгеску сказав мені, що Тирговісте — це найзручніше місце, з якого можна вирушити до гірської фортеці Дракули.

— Удруге сівши на трон Валахії 1456 року, — пояснив археолог, — він вирішив побудувати замок над Арджесом, куди можна було б утекти у разі нападу з рівнини. Гори між Тирговісте й Трансільванією, а також найглухіші місця Трансільванії завжди були притулком для жителів Валахії.

Він відламав шматок хліба і, посміхнувшись, визбирав ним залишки рагу.

— Дракула знав, що там, над річкою, уже було кілька зруйнованих фортець, побудованих давно, в одинадцятому сторіччі. Він вирішив відновити одну з них — старий замок Арджес. Йому знадобилася дешева робоча сила — хіба в такій справі не потрібна допомога? Він, виявивши властиві. Йому м’якість та великодушність, покликав усіх «бояр» — воєвод — на святкування Великодня. Вони всі зібралися