Читати книгу - "Загублена земля. Темна вежа III"

— Є? — спитав Ґешер.

— Так.

— Лізь униз! Чого стоїш, бодай тебе боги прокляли! — Ґешер відпустив його сорочку, і Джейк яскраво уявив собі, як він відводить ногу назад, наміряючись поквапити його копняком. Джейк переступив через отвір у землі, де мерехтіло ледь помітне світло, і почав спускатися щаблями драбини, намагаючись якомога менше ворушити вкушеною рукою. Ця драбина була чиста: ані моху, ані мастила, ані іржі. Колодязь був дуже довгий. Спускаючись швидко, щоб Ґешер, який ішов слідом, не наступав на пальці, Джейк мимохіть пригадав фільм, який колись бачив по телевізору. Він називався «Подорож до центру землі».

Гуркіт машин дедалі гучнішав, а рожеве світіння ставало яскравішим. Звучання цих механізмів досі здавалося якимось дивним, наче щось у ньому було неправильне, але все одно на слух ці машини працювали краще, ніж ті, нагорі. А коли Джейк нарешті досяг дна, то побачив, що підлога тут суха. Ця шахта, обшита проклепаною сталлю, мала квадратну форму і була близько шести футів заввишки. Пряма, як струна, вона простягалася в обидва боки, наскільки сягав Джейків зір. Інтуїція підказала йому, що цей тунель (розташований на глибині щонайменше сімдесяти футів під Ладом) теж прямував шляхом Променя. А десь там, угорі — Джейк був упевнений, хоч і не міг сказати, звідки така певність, — просто над ним знаходився поїзд, який вони шукали.

Уздовж стін, під стелею шахти, йшли вузькі вентиляційні грати. Це звідти надходило чисте сухе повітря. Подекуди синьо–сірими бородами з них звисав мох, але здебільшого грати були чисті. Під кожними другими ґратами на стіні була виведена жовта стрілка з символом, який дещо скидався на маленьку літеру «t». Стрілка вказувала в той бік, куди прямували Джейк із Ґешером.

Джерелом рожевого світла були скляні трубки, що паралельними рядами бігли вздовж стелі шахти. Деякі з них — приблизно кожна третя — були темні, інші натужно блимали, але принаймні половина ламп іще світила. «Неонове освітлення, — зачудовано подумав Джейк. — Нічого собі».

Слідом за ним з драбини зістрибнув Ґешер. Побачивши Джейків здивований вираз, він посміхнувся.

— Гарно, га? Прохолодно влітку, тепло взимку, і стільки їдла, що п'ять сотень мужиків за п'ятсот років не зжеруть. А знаєш, малий, що в цьому всьому найкраще? Найкраще в усьому цьому блядському сховку?

Джейк похитав головою.

— Ті дебіли Юни навіть не знають, що це місце існує. Вони думають, що під землею чудовиська. І чудовиська ловлять тих Юнів, які підходять до каналізації ближче, ніж на двадцять футів!

Закинувши голову назад, він від душі розреготався. Але Джейк не засміявся у відповідь, хоча холодний голос його свідомості прозоро натякав на те, що з тактичних міркувань слід би було це зробити. Він не розсміявся, бо точно знав, що відчувають ті бідні Юни. В підземеллях міста справді водяться чудовиська. Тролі, привиди й орки. Адже його самого викрав такий орк, хіба ні?

Ґешер штовхнув його кудись ліворуч.

— Іди… ми майже на місці. Но, пішов!

Вони підтюпцем побігли далі, обганяючи відлуння своїх кроків. А за десять–п'ятнадцять хвилин Джейк побачив водонепроникний люк, до якого залишалося не більше двохсот ярдів. Коли відстань скоротилася, він угледів у ньому велике колесо обертового крана. На стіні праворуч висів переговорний пристрій.

— Все, я видихався, — прохрипів Ґешер, коли вони вже були біля дверей у кінці тунелю. — Для такого інваліда, як твій старий друзяка, це занадто! — Натиснувши кнопку переговорної коробки, він проревів: — Цок–Цок, я його привів, цілісінького і неушкодженого! Навіть косини з його голови не впало! Хіба я не казав, що впораюсь? Я ж казав: довірся Ґешеру, він не підведе! Відкривай, впускай нас!

Він відпустив кнопку і нетерпляче вирячився на двері. Кран не повертався. Натомість із гучномовця пролунав рівний монотонний голос:

— Пароль.

Ґешер жахливо наморщив лоба, почухав довгими брудними нігтями підборіддя, потім підняв пов'язку з ока і видобув звідти черговий згусток жовтувато–зеленої гидоти.

— Ох уже цей Цок–Цок із його паролями! — пожалівся він Джейкові. Голос звучав роздратовано, але в ньому вчувалася тривога. — Він крутий хлоп, але, якщо хочеш знати, це вже занадто.

— Та годі вже, Цок–Цок! — прогорлав він, натиснувши кнопку. — Якщо ти не впізнаєш мій голос, то надінь слуховий апарат!

— Ні, я впізнаю, — відповів безбарвний голос. Джейк почув у ньому нотки Джері Ріда, який грав у «Смокі та бандиті» нерозлучного друга Берта Рейнолдса. — Але я не знаю, кого ти з собою привів, правда ж? Чи ти забув, що камера здохла ще минулого року? Або називай пароль, Ґешере, або згниєш під дверима!

Гешер запхав пальця до носа, витяг звідти «козу» кольору м'ятного желе і розлючено витер її об ґрати гучномовця. Мовчки спостерігаючи за всією цією по–дитячому наївною демонстрацією поганої вдачі, Джейк відчував, що глибоко в душі булькоче істеричний сміх. Зараз він був би дуже недоречний. Невже вони подолали весь цей шлях крізь лабіринт, де всюди були розставлені пастки, й темні, як ніч, тунелі, тільки для того, аби застрягнути тут, перед цими герметичними дверима, і тільки тому, що Ґешер забув пароль Цок–Цока?

Ґешер кинув на нього злющий погляд, потім провів рукою по голові, знімаючи жовту хустку, просякнуту потом. Череп під пов'язкою був геть лисий, за винятком кількох куцих жмутиків чорного волосся, схожого на голки дикобраза. На лівій скроні виднілася глибока вм'ятина. Зазирнувши в хустку, Ґешер витяг з її складок клапоть паперу.

— О боги, благословіть Гутса, — пробурмотів він собі під ніс. — Гутс завжди про мене дбає.

Він дивився на папірець, так і сяк крутив його в руках, а потім простягнув Джейкові. Голосу він не підвищував, наче боявся, що всесильний Цок–Цок почує його навіть тоді, коли ніхто не натискає кнопку «ГОВОРІТЬ».

— Ти ж справжній маленький жентельмен, ге? А перше, чого вчать жентельмена, коли він уже знає, що не можна їсти зубну пасту і сцяти по кутках, — це читати. Прочитай, що тут написано, хлопчику мій, бо я забув, як це робиться. Знав, але забув.

Джейк взяв папірець, глянув на нього і підвів погляд на Ґешера.

— А якщо не прочитаю? — зухвало спитав він.

Зачувши таку відповідь, Ґешер аж відсахнувся… а потім злостиво–радісна усмішка з'явилася на його лиці.

— Тоді я візьму тебе за горлянку і постукаю твоєю головою в двері. Навряд чи старий Цокі мене впустить, бо він досі нервується через твого крутого друзяку. Але мені буде величезна радість