Читати книгу - "Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг"

Робін була думала, що почуватися гірше уже не зможе, а тепер виявила, що помилялася. Її таки вигнали — і це після всього, що вона для Страйка зробила. Вона була черговою «п’ятницею», «помічницею» — не напарницею, не партнеркою, не рівнею — і от він уже шукає нову дівчину, та ще з поліційним чи армійським досвідом: щоб була дисциплінована, слухалася наказів. Робін охопив гнів; перед очима все пливло — коридор, газета, Метью, який старався зобразити співчуття. Довелося фізично стримати потяг кинутися до вітальні, де заряджався її мобільний, і набрати Страйка. Протягом останніх днів вона не раз хотіла це зробити, але тоді думала, що проситиме його — благатиме! — подумати ще раз.

Тепер — ні. Тепер Робін хотіла накричати на нього, принизити, звинуватити у звичайній невдячності, лицемірстві, безчесній поведінці...

Палючий погляд Робін зустрівся з очима Метью, і вона встигла помітити — перш ніж той узяв своє обличчя під контроль,— як Метью тішиться з того, що Страйк отак схибив. Метью — Робін це бачила — аж мріяв показати їй ту газету. Її розпач нічого не значив у порівнянні з його радістю від того, що Робін більше не зі Страйком.

Вона відвернулася і пішла до кухні, твердо вирішивши, що не кричатиме на Метью. Якщо посваряться, це буде тріумф Страйка. Робін не дозволить колишньому босу псувати їй стосунки з чоловіком, за якого вона мусить... ні, за якого вона хоче вийти заміж за якісь три дні. Перекинувши каструлю зі спагеті на друшляк, Робін оббризкалася окропом і вилаялася.

— Знов макарони? — спитав Метью.

— Так,— холодно відповіла Робін.— Це проблема?

— Боже, ні,— відповів Метью, підійшов до неї ззаду, обійняв.— Я тебе кохаю,— сказав він у її волосся.

— Я тебе теж кохаю,— механічно озвалася Робін.

У «лендровер» поклали все, що знадобиться для перебування на півночі, для весільної ночі в готелі «Свінтон Парк» і для медового місяця «в теплих краях» (більше Робін про місце призначення нічого не знала). Виїхали наступного ранку о десятій, обоє у футболках, бо було сонячно й спекотно. Сідаючи в машину, Робін згадала туманний квітневий ранок, коли вона їхала геть, а Метью гнався за нею. Тоді вона щодуху прагнула утекти — утекти до Страйка.

Робін водила набагато краще за Метью, та коли вони кудись їхали вдвох, за кермо завжди сідав він. Звертаючи на трасу М1, Метью наспівував «Я ніколи тебе не покину» Денієла Бедингфілда. То була стара пісня — того року, коли вони обоє вступили до університету.

— Можна цього не співати? — раптом попросила Робін, нездатна більш це витримувати.

— Вибач,— сахнувся Метью.— Я собі думав, що воно до речі.

— Може, для тебе це й приємні спогади,— Робін відвернулася до вікна,— а для мене не дуже.

Краєм ока вона бачила, як Метью дивиться на неї, а тоді знову відвертається до дороги. За якусь мить Робін уже пожалкувала, що взагалі розтулила рота.

— Це не означає, що ти не можеш співати щось інше.

— Та нічого,— відповів Метью.

Коли доїхали до стоянки при Донінгтон-Парку, де зупинилися випити кави, температура трохи впала. Виходячи до вбиральні, Робін лишила свою куртку на спинці стільця. Зоставшись на самоті, Метью потягнувся. Край футболки припіднявся над поясом джинсів, відкривши кілька дюймів плаского живота. Це привернуло увагу дівчини за стійкою «Коста коффі». Тішачись із себе та свого життя, Метью всміхнувся і підморгнув їй. Дівчина зашарілася, захихотіла і відвернулася до свого колеги-баристи, який шкірився, бо все бачив.

У куртці Робін задзвонив телефон. Подумавши, що то Лінда дзвонить спитати, чи вони ще далеко, Метью ліниво потягнувся — дівчина ж на нього ще дивиться — і дістав телефон з кишені Робін.

Дзвонив Страйк.

Метью глянув на вібруючий пристрій так, ніби випадково вхопив тарантула. Телефон продовжив дзвонити й вібрувати в нього в руці. Метью роззирнувся: Робін видно не було. Він прийняв дзвінок і одразу скинув. Тепер на екрані світилося «Корм Пропущений».

Те потворне одоробало хоче повернути Робін — в цьому Метью був певний. Страйк мав п’ять довгих днів на те, щоб зрозуміти — нікого кращого він собі не знайде. Мабуть, почав проводити співбесіди, але жодна і близько не дорівнялася до Робін; а може, всі сміялися йому в обличчя, почувши пропозицію жалюгідної зарплатні.

Телефон задзвонив знову: Страйк передзвонив, намагаючись упевнитися, що слухавку повісили навмисне, а не випадково. Метью дивився на мобільний, паралізований нерішучістю. Він не наважувався замість Робін сказати Страйкові іти під три чорти. Він знав Страйка: цей дзвонитиме, поки не поговорить з Робін.

Ввімкнувся автовідповідач, і тут до Метью дійшло, що запис із вибаченнями — це найгірше, що може статися: Робін зможе раз у раз слухати ті слова, врешті-решт поступиться, розчулиться...

Він підняв очі: Робін поверталася з вбиральні. Тримаючи її телефон у руці, Метью піднявся і вдав, що розмовляє по ньому.

— Це тато,— збрехав він до Робін, поклавши руку на динамік і молячись, щоб Страйк не подзвонив знову, поки він тут стоїть перед нею.— Мій телефон скинув заряд... слухай, який у тебе пароль? Мені треба дещо подивитися, це щодо рейсів на наш медовий місяць... тато питає...

Робін сказала йому пароль.

— Тоді дай мені хвилинку, не хочу, щоб ти щось чула про медовий місяць,— сказав Метью і відійшов від Робін, одночасно караючись докорами сумління і пишаючись тим, як швидко все вигадав.

Опинившись у безпеці вбиральні, він відкрив її телефон. Щоб знищити слід Страйкового дзвінка, доведеться стерти всю історію дзвінків — і Метью це зробив. Тоді відкрив голосову пошту, прослухав повідомлення від Страйка і його теж стер. А тоді відкрив налаштування і заблокував номер Страйка.

Глибоко дихаючи, Метью розвернувся до свого красивого відображення у дзеркалі. Страйк у повідомленні сказав, що як Робін не передзвонить, він її більше не турбуватиме. До весілля дві доби; стривожений і зухвалий, Метью розраховував на те, що Страйк дотримає слова.