Читати книгу - "Гаррі Поттер і орден Фенікса"

Фред, Джордж і Рон зареготали, а от Герміона глянула на нього докірливо.

Коли закінчився різдвяний обід, Візлі, Гаррі й Герміона вирішили в супроводі Дикозора та Люпина ще раз провідати містера Візлі. Манданґус ще встиг застати пудинг і бісквіт з вершками, попередньо "позичивши" для такої нагоди в когось машину, бо метро на Різдво не працювало. Машину, яку навряд чи було взято зі згоди власника, збільшили чарами, як це колись робили зі стареньким візлівським "Фордом-Англією". Хоча ззовні її розміри й не змінилися, всередині зручно розмістилося десять осіб разом з водієм Манданґусом. Місіс Візлі спочатку вагалася — Гаррі знав, що їй важко було вибрати між неприязню до Манданґуса і небажанням подорожувати без чарів, та врешті-решт холод надворі й благання дітей перемогли, і вона без зайвих нарікань всілася на задньому сидінні між Фредом та Біллом.

Подорож до лікарні Святого Мунґо забрала небагато часу, бо всі дороги були майже порожні. Безлюдною вуличкою скрадалися до лікарні поодинокі чарівники й чарівниці. Усі вилізли з машини, а Манданґус заїхав за ріг, де мав їх зачекати. Вони, ніби між іншим, підійшли до вітрини з манекеном у зеленім нейлоновім сарафані, а тоді по черзі пройшли крізь скло.

Приймальня була святково оздоблена. Кришталеві кулі, що освітлювали лікарню, були пофарбовані в золотисто-червоні барви й перетворилися на величезні сяючі різдвяні іграшки. Над усіма дверима висів гостролист, а в кожному куточку іскрилися магічним снігом та бурульками ялинки, увінчані блискучими золотими зірками. Відвідувачів було значно менше, ніж минулого разу, хоч посеред приймальні Гаррі раптом відштовхнула якась чаклунка, в якої з лівої ніздрі стирчала мандаринка.

— Родинна суперечка? — фальшиво всміхнулася білява відьма за столом. — Ви вже сьогодні третя... "Наслідки від чарів" на п'ятому поверсі.

Містер Візлі сидів на ліжку, тримав на колінах тацю з рештками індика, а вигляд у нього був збентежений.

— Усе гаразд, Артуре? — поцікавилася місіс Візлі, коли всі привітали містера Візлі і вручили йому дарунки.

— Так-так, — занадто бадьоро відповів містер Візлі. — Ти... е-е... не бачила цілителя Сметвика?

— Ні, — підозріливо глянула на нього місіс Візлі. — А що?

— Нічого-нічого, — легковажно відказав містер Візлі, розгортаючи подарунки. — Ну, як святкуєте? Що отримали на Різдво? Ой, Гаррі... це просто чудо! — Він щойно відкрив набір запобіжників та викруток, що йому подарував Гаррі.

Але місіс Візлі чоловікова відповідь не задовольнила. Коли містер Візлі нахилився, щоб потиснути Гаррі руку, вона поглянула на бинти під його сорочкою.

— Артуре, — запитала вона, і щось у її голосі клацнуло, наче мишоловка, — тебе перебинтували? Чому це зробили на день раніше? Мені казали, що тобі мінятимуть пов'язки завтра.

— Що? — злякався містер Візлі й натяг ковдру аж до шиї. — Ні-ні... це нічого... це... я...

Він зіщулився під пронизливим поглядом місіс Візлі.

— Ти лише не хвилюйся. Молі, але Авґустусу Паю прийшла в голову думка... він той цілитель-практикант, знаєш, такий приємний юнак і дуже цікавиться... е-е... нетрадиційною медициною... тобто деякими старими маґлівськими способами лікування... ну, такими, як накладання швів. Молі, вони дуже добре загоюють... маґлівські рани...

З грудей місіс Візлі вирвався зловісний звук — щось середнє між криком і гарчанням. Люпин одразу перейшов До ліжка з вовкулакою, якого ніхто не провідував і який тоскно поглядав на юрбу коло містера Візлі. Білл пробелькотів, що хотів би випити чаю. а Фред і Джордж зірвалися на ноги й зголосилися піти з ним.

— Ти хочеш мені сказати, — дедалі голосніше допитувалася місіс Візлі, не помічаючи, як усі крадькома розбігаються з палати, — що здуру погодився на маґлівське лікування?

— Та чому здуру, люба Молі, — виправдовувався містер Візлі, — просто... ми з Паєм вирішили випробувати... тільки, на жаль... ну, з цими специфічними ранами... вийшло не зовсім так, як ми сподівалися...

— Тобто?

— Я... не знаю, чи ти розумієш, що таке накладання швів?

— Звучить, ніби ви намагалися зшити тобі шкіру, — безжалісно пирхнула місіс Візлі, — але ж навіть ти, Артуре, не повинен був погоджуватися на таку дурість...

— Я, мабуть, теж піду вип'ю чаю, — підвівся Гаррі. Герміона, Рон і Джіні кинулися за ним. Зачиняючи двері, вони ще почули крик місіс Візлі:

— ЩО ОЗНАЧАЄ "В ПРИНЦИПІ ТАК"?!

— Типовий тато, — похитала головою Джіні, коли вони йшли коридором. — Накладання швів... треба ж таке...

— Але шви, до речі, добре помагають гоїти немагічні рани, — чемно сказала Герміона. — Мабуть, зміїна отрута їх розчиняє абощо. Де тут можна попити чаю?

— У кафетерії на шостому поверсі, — пригадав Гаррі вказівник над столом гостьвідьми.

Вони дійшли коридором до подвійних дверей, за якими були сходи з розхитаними східцями, а вздовж стіни — портрети жорстоких на вигляд цілителів. Доки піднімалися сходами, цілителі ставили їм чудернацькі діагнози й призначали жахливі ліки. Рон серйозно образився, коли одна старезна відьма вигукнула, що в нього запущена форма бризкухи.

— І що ж воно таке? — сердито спитав він, коли цілителька побігла за ним, уже вшосте перескакуючи з портрета на портрет і відштовхуючи зображених там персонажів.

— Це жахлива шкірна хвороба, юний паничу, через яку ви станете рябим і ще миршавішим, ніж зараз...

— Сама ви миршава! — огризнувся Рон, а його вуха почервоніли.

— ...щоб вилікуватися, мусите взяти жаб'ячу печінку, прив'язати її щільненько до горла, а як настане повний місяць, роздягніться догола й залізьте в діжку з вугрячими очима...

— Нема в мене ніякої бризкухи!

— Але ж потворні плями на вашому обличчі...

— Це ластовиння! — спалахнув Рон. — Шкутильгайте у свій портрет і дайте мені спокій!

Він повернувся до друзів, які старанно тамували сміх.

— Який це поверх?

— Здається, вже шостий, — відповіла Герміона.

— Ні, ще тільки п'ятий, — заперечив Гаррі, — треба піднятися вище...

Та вже ступивши на сходовий майданчик, він зненацька зупинився, дивлячись у маленьке віконечко в подвійних дверях, що вели в коридор. На дверях висіла табличка "НАСЛІДКИ ВІД ЧАРІВ", а з віконечка, притискаючи носа до скла, на них дивився якийсь чоловік. Він мав хвилясте біляве волосся, блакитні очі й широку безглузду посмішку, що відкривала сліпучо-білі зуби.

— Ого! — вигукнув Рон, глянувши на того чоловіка.

— О, Господи, — раптом затамувала подих Герміона. — Професор Локарт!

Їхній колишній учитель захисту від темних мистецтв штовхнув двері й вийшов до них у довжелезному бузковому халаті.

— Вітаю всіх! — проголосив він. — Мабуть, хотіли б узяти в мене автограф?

— Він не дуже змінився, правда? — пробурмотів Гаррі. а Джіні