Читати книгу - "Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2"

— Я розумію, що не надто багато розповідав тобі про якісь особливі моменти устрою белатів, коли ми мандрували. Я маю на увазі те, що не дуже чітко прописано в книгах, які ти так любиш. У нас є багато законів та порядків занотованих, але ще більше тих, про які не говорять вголос. Багато є такої історії, яку переповідають тільки пошепки, аби запам’ятовували діти. Ти маєш розуміти мою обережність.

— Я... вдам, що розумію.

Всевлад говорив спокійно, як це було майже завжди, і його голос хотілось слухати. Але, хоч ми і вперше отак опинились без інших чоловіків компанії, я раптом зрозуміла, що мені з ним стало цілком звично та комфортно в плані мого повсякчасного зніяковіння і порівняння його з Артуром. Ці відчуття мене відпустили.

Хай навіть ми перебуваємо в дуже похмурому, закинутому місці.

За кілька кроків від нас стояла Златодара в своєму сервуському строї. Вона уважно оглядала будівлі і мовчала. Її чорне волосся через поїздку розкошлатилось і в ньому позастрягали листочки та гілочки. Холодна сірина очей була зосередженою, чистою.

Златодара мала одну особливість. Коли траплялося щось лихе чи дівчина злилась, її очі сповнювались темної сині, що залягала десь аж біля зіниць. Та зараз, зустрівшись із нею поглядом, я побачила, що все гаразд. Вона почувалась спокійно. Схоже, її вже не нудило.

— Я навіть спробую тобі довіряти, — сказала я, перевівши погляд на Всевлада. Він ледь всміхнувся.

— Добре. Тоді слухай. Однією такою історією є існування Ласиморсів. Цей, Колісійський, є найбільшим в країні. Він складається з трьох комплексів, і зараз ми знаходимось в найменшому, найдавнішому. Інші побудовані ще далі від столичних мурів. Ще раніше тут знаходилась заміська в’язниця і белати не стали особливо міняти її призначення. Та в нашого народу немає звички просто садити за ґрати людей і чекати, коли вони собі вмруть своєю смертю. Тих, хто не міг працювати, одразу страчували. Тих, хто міг — ламали, роблячи рабами. І зазвичай саме в Ласиморсах. Як ти вже помітила, попри деякі випадки жорстокості, коли слуг карають в підворіттях батогами, ну, або ще показові страти непокірних, взагалі в містах перебувати досить комфортно. Ми — доволі організована та дисциплінована нація, і любимо чіткий поділ. Люди діляться на белатів та підкорених. Підкорені — на рабів та сервусів. Белати — на дарвенхардців та цивільних. В цивільних також є своя ієрархія, і хоч ми всі — вільні, та, природно, громадяни часто створюють сім’ї з особами свого статусу, нерівні шлюби в нас бувають нечасто. Хоча — бувають. І так само мова не може йти про те, аби вулицями Колісії, Медії чи інших столиць ішли шеренги з напівживими рабами, як ти бачила в Бактрії. В робочих областях політика одна, в більш цивілізованих та розвинутих містах — геть інша. Зазвичай після завоювання белати намагаються чимшвидше організувати все саме так — аби мирні жителі жили комфортно, а військові розбирались зі своїми питаннями в обмежених рамках. Коли завоювали Колісію, вона уся тонула в крові. Але було два осередки особливої жорстокості. Перший — тут. В місці, куди потрапляли полоненими, а виходили або покірними німими рабами, або — мерцями.

Він м’яко вимовляв кожне слово, і я чесно старалася сприймати все просто... словами. Сухою інформацією. Але нагадування про ту шеренгу підкорених в Бактрії сколихнуло розум. Я почала відчувати вібрацію повітря довкола — мої сили щось притягували. Якусь інформацію. Щось із минулого, пов’язане з цим місцем, котре тепер одягнене в оболонку руїн. Всевлад був єдиним дарвенхардцем, котрий зараз тут перебував — і я раптом усвідомила, як дивно й моторошно виглядає він у своєму чорному одязі посеред цієї тихої сірини й бруду. Тихої... мертвої.

— А... другий?

— Другий, ще страшніший, знаходився в палаці Величного. Там теж відбувались зміни. Ламали серце усього патрійського, Обитель її захисників. Каміння двигтіло й не хотіло коритись. Але його заливали кров’ю невинних — і магія затихала. Одна з веж впала не через напад белатів, не через обстріли. Вона завалилася сама собою, прагнучи поховати під собою чужинців. Та останніх було надто багато. І надто мало ми боїмося смерті. Страшнішим є сором відступу. Тому — все вдалось. Слабша сторона та, що гуманніша. Тому белати завжди виграють.

Злата зробила крок назад, все ще дивлячись кудись вбік. Легенько ворухнула пальцями лівиці, мовби торкаючись повітря. Але все ще мовчала.

Голос Всевлада з просто спокійного раптом став мені якимось густим. Він вплітався в мерехтливе марево довкола.

І погляд його теж загус. Темний, тяжкий. Простір сам став стягуватись до моїх рук — і я докладала чималих зусиль, аби не ворухнути пальцями. Було надто моторошно. Відчуття комфорту від почутого та ще того, що я бачила довкола, зникло. Я відчула холод в кінчиках пальців та ще почали німіти губи.

— Розповідаю тобі все, що хочу повідомити зараз, тому що звик перевіряти стріли перед тим, як іти в бій. Розкажи мені, що ти відчуваєш. Я бачу, що ти знову наче трохи віддаляєшся від реальності. Це дуже помітно.

Всевлад уважно вдивлявся в моє обличчя. Густі брови зійшлись на переніссі.

— Пам’ятаєш, як я тягнула простір? Тут щось не так, з цим місцем. Тут все саме до мене лине, притягається, хоче показати свій зворот. Вся столиця мене кличе, але тут... Ти привів мене в пастку, Всевладе.

Тіло скам’яніло. Я стиснула руки в кулаки і відчула, як від цього простого руху повітрям пішов ледь чутний резонанс.