Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Розділ 34

                                        Женя

 

Не було жодних порталів або ще чогось подібного. Не знаю, що і яким чином зробила ця особа, але ми раптово просто опинилися в іншому місці. Перемістилися з білястого майданчика над бездонним містом імар у величезне приміщення.

І це вже дійсно нагадує залу. Таку ж дивну й чужинську, як і решта всього на цій планеті, але досить красиву, якщо чесно.

Тут поки що нікого, тож я дозволяю собі кілька секунд повитріщатись на всі боки, милуючись дивовижними архітектурними елементами та формами. Якщо шукати асоціації зі зрозумілими для мене образами, то ця зала схожа на те, як міг би виглядати зсередини гігантський витягнутий конус зі скупченим і вигнутим верхом. Складчасті стіни плавно переходять у стелю і вражають погляд густим, ажурним малюнком кластерних отворів, через які ллється такий самий медовий жовтогарячий колір, як через стінку моєї камери. А під ногами м'яко пружинить абсолютно чорна підлога з якогось пористого матеріалу, подібного до вапняку.

Притискаючи до грудей притихлого Тріскальце, я неквапно кручуся навколо своєї осі й, закинувши голову догори, розглядаю всю цю інопланетну пишноту.

На моє полегшення, тут навіть щось на кшталт дверей є. Великих, з химерною склепінчастою формою.

− А де ж на-агари? − повертаюся до своєї викрадачки, що з відстороненим інтересом спостерігає за мною.

Відпускаю на підлогу друга-гусеницю, що вже нетерпляче завовтузився в моїх руках. Той, озирнувшись, полохливо тулиться своїм пружним тілом до моїх голих щиколоток.

− Зараз з'являться, − знизує вона плечима.

− Зрозуміло. Гаразд. До речі… чи можу я хоча б дізнатися твоє ім'я? А то якось незручно. Мене викрали, а я навіть не знаю хто.

− Хм, − білолиця брюнетка схиляє голову набік. − Можеш звати мене... Хамана.

Хм. Цікаво, збрехала, чи ні?

− А ти розкажеш, хто ти така насправді? Звідки родом? До якої раси належиш? – намагаюся довідатися ще хоч щось. – Чи ти одна така… з надздібностями?

– Ні, не одна, – посміхається… Хамана. Примружується заінтриговано. − Мені подобається, що ти мене більше не боїшся.

− Ну чому ж, боюся, − знизую плечима. − Але після ув'язнення в карцері будь-яке спілкування здається благом. Навіть із власною викрадачкою. До того ж я чудово розумію, що якби ти хотіла мене вбити, то вже зробила б це. Я тобі потрібна жива.

− Правильно, − киває моя співрозмовниця з дивною усмішкою.

− Так все ж таки… Розкажеш про свою расу?

− Таких, як я, у більшості всесвітів шанують за богів, − усмішка Хамани стає поблажливою і злегка зарозумілою. – Посвячені ж називають нас богарами. Наш рідний світ мільярди років тому було зруйновано. Але ми здатні створювати нові світи, народжувати народи. Ну чи руйнувати, якщо бачимо в цьому потребу та покликання.

Звучить моторошно.

− Нічого собі, − бурмочу ошелешено. Якщо вона не бреше, то глибина моєї халепи значно страшніша, ніж я могла собі уявити. Навіщо я знадобилася такій могутній істоті? Точніше… моє тіло. Хіба вона не може сама собі створити щось подібне?

Але поставити це питання я не встигаю, бо двері до нашої зали раптово відчиняються. І у величезному отворі з'являється дві на-агарські постаті.

Са-ард і Шоа-дар пліч-о-пліч прямують до нас, суворі й зібрані. Чомусь без бронекостюмів. Хоча я от теж без жодних скафандрів обходжуся.

Радісно стрепенувшись, сама не помічаю, як кидаюся їм назустріч.

Але раптово налітаю на невидиму перешкоду. Що за...

− Ну нарешті, − вдоволено усміхається Хамана, повертаючись до моїх чоловіків усім корпусом. – Ви обговорили мою пропозицію?

− Обговорили, − холодно дивиться на неї Са-ард, ледве мазнувши по мені похмурим поглядом.

Шоа-дар чомусь взагалі на мене не дивиться.

У грудях холодним мороком розтікається страшне передчуття. Все відбувається якось зовсім не так, як я думала, сподівалася...

− Добре. Як бачите, з вашою Женею все чудово, − червоні губи Хамани згинаються в чарівній посмішці. − Я дотримуюся свого слова. Чи приймаєте ви мої умови?

− Ні. Твої умови ми вважаємо неприйнятними. Біосинтезоїду, зараженому твоєю сутністю немає місця на наш-ш-шому кораблі, − жорстко карбує змій.

Хребет сковує льодом. Не в змозі зробити вдих, я до темних плям перед очима вдивляюся в його суворе обличчя. Що він хоче цим сказати? Що це означає для мене?

− А як же бути з розумом Жені, який зараз перебуває у цьому біосинтезоїді? – награно жахнувшись, вигукує Хамана. − Невже ви відмовитеся від своєї жінки? Проміняєте її на свою так звану місію?

− Іграш-ш-шка не може бути важливішою за честь, − кидає сухо Са-ард, пробиваючи діру в моїх грудях, і розвернувшись, прямує назад до дверей.

Хитаючи головою, я в німій наївній надії дивлюся на Шоа-дара. Невже й він... зрадить?

Той, нарешті, теж підіймає на мене погляд. Співчутливий, як мені здається. У сріблястих очах вирок... для мене.

− Вибач, крихітко. Нам було добре разом. Але, на жаль… – знизує він плечима. І слідує за братом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно