Читати книгу - "Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга"

— Ольго Святополківно, ви нічого не чули? В місті щось діється… Тобто навпаки, нічого не діється… Але тривога зростає.

— Яка тривога? — легковажно відмахнулася вона від слів Чаги. Була переконана: якби насправді відбувалися якісь надзвичайні, події, Гайдук попередив би її. Хіба що війна з Північчю почалася? Але й про це вона дізналася б одразу.

— КОМАН одержали нову партію свіжих драгів, — стояв на своєму Чага. — Вони щось знають, щось готують. Вам не слід тут залишатися, Ольго Святополківно.

— А ти й справді не вживаєш галуїн? — перевела розмову Оля, показуючи на майку Чага.

Третє око на його лисині винувато закліпало.

— Майже не беру. Тільки по святах. Але вчора колеги почастували… Смачний, холера… Пробачте, Ольго Святополківно… Я можу майку скинути…

Він навіть підняв майку, заголивши худе тіло.

— Йди вже, — невдоволено сказала Оля.

Чага радісно, мов ящірка, поповз по стіні й зник у вентиляційному отворі, не забувши закрити зсередини отвір сіткою.

Зателефонував Гайдук, якого вона не бачила з часу похорон Індіри Голембієвської — брав участь у якихось штабних навчаннях.

— Я просив тебе не йти до лікарні, — невдоволено мовив він, навіть не привітавшись.

— Він ворухнувся, — радість переповнювала її. — Хто?

— Син! Що з вами, пане генерале?

— Тим більше. Я дав розпорядження начальнику охорони негайно забрати тебе і відвезти до Чабанів.

— Але, пане генерале…

— Виконуй, — жорстко наказав він. — В мене часу немає. Розповім, як побачимось.

Зв'язок перервався.

Після розмови з Гобом Богошитська спробувала зв'язатися з Чаленком, але жодна з ліній таємного урядового зв'язку не відповідала. «Бояться, мерзотники, — подумала Богошитська. — Після Індіри бояться геджетів, І-фонів, телефонних трубок. Казали, що дехто страхається навіть телевізорів і комп'ютерів. Що за бардак у державі… Коли вже порядок наведемо?»

Вона насилу відбула півторагодинну зустріч президента з дипломатичним корпусом, здивувавши Волю своєю мовчазністю, хоча він очікував її виступу-диктанту, який своєю гегельянською логікою міг розсіяти сумніви послів європейських країн.

Особливо роздратував президента посол Польщі Кшиштоф Бонєк, довгов'язий молодик, який безцеремонно допитувався: чи Тристоронній пакт означає відродження російського імперіалізму й загрозу для сусідів і чи Україна-Русь перекреслила тим пактом свою європейську орієнтацію?

Але і тут Богошитська не втрутилася в розмову, не поставила нахабного поляка — дальнього нащадка Тадеуша Костюшка — на місце, не нагадала Бонєку про злочини поляків супроти українців у Галичині в 1920–1930 роках. Василь Воля як президент не міг собі цього дозволити, але державному секретареві сам Бог велів поставити на місце цього зарозумілого пана, який, як доповідав Чаленко, обзавівся в Києві одразу двома українськими коханками. Воля вирішив дати Чаленкові команду піймати Бонєка на одній із цих курв, агентці ЦУК, і з великим скандалом витурити його з Києва.

— Що сталося? — спитав Воля Ерну Еріхівну після закінчення зустрічі.

— Зле почуваюся, — опустила вона додолу свої воронячі очі. — Сьогодні я не ночуватиму з тобою… поїду на квартиру батьків. Скучила за спокоєм. Там тихо… відлежуся, відпочину…

— Як знаєш, — майже байдуже мовив Воля. Після вбивства Індіри немовби якась тінь пролягла між ним і Богошитською, наче виник у президентському палаці вакуум, коли дихати стало важко; його президентські рейтинги полетіли донизу в усіх землях України-Руси, надто ж в Особливому конфедеративному окрузі Київ; загальний страйк лякав Волю, хоч як Богошитська применшувала його значення, запевняючи, що цей емоційний сплеск швидко вгамується, заспокоїться і що після 22 червня все зміниться, лідери непримиренної опозиції будуть покарані дружніми військами Північного союзу, а легітимність Василя Волі буде підтверджена самодержцем російським Ніколаєм Третім.

Але, втративши такого союзника, як Індіра Голембієвська, — партнера хоч і незручного, але могутнього, — Василь Воля розгубився: раптом зрозумів, що всі його колишні друзі — генерал Гайдук, Оля Гудима, владика Ізидор, академік М. В. Гоголь (Твердохліб), інші члени ЦКР, які підтримували його, — поступово віддалилися, наче хтось побудував між ним та його колишніми товаришами з Фронту визволення України міцну непроникну стіну. Він опинився у тісній камері, наче знову сидів у підвалах ДерВару, — і хоч камера ця звалася президентським палацом з високим рівнем комфорту, Воля знову, як і в минулому, відчував, що став іграшкою в руках Богошитської і Чаленка.

Треба було зламати стіни цієї камери. Тому він навіть зрадів, почувши бажання Богошитської вийти поза межі палацу і резиденції. Тільки-но кортеж Богошитської, супроводжуваний двомастами охоронцями, від'їхав від палацу, Воля набрав номер Розвідувального комітету. Сигнал з президентського палацу перекомутували, пропустили через фільтри, щоб запобігти проходженню смертельного пучка енергії, який зніс голову Індірі, — і тільки тоді він почув голос генерала Гайдука.

— Я слухаю, пане президенте.

— Хочу з вами зустрітися, Ігорю Петровичу.

— Коли? — в голосі Гайдука не було ні здивування, ні радості — лише холодна офіційна ввічливість.

— Сьогодні ввечері о сьомій. Я чекаю на вас у палаці.

— Буду, — відповів Гайдук й одразу відімкнув геджет.

Тридцятишестиповерхова башта, в якій колись жила з батьками Ерна Еріхівна Богошитська, стояла порожня: більша частина мешканців померла під час Великої Темряви й Чорного Мору, а ті, хто залишилися в живих, розійшлися по селах і так і не повернулися; Богошитська, ще будучи членом ЦКР, потурбувалася переписати на себе цю власність. Будинок почистили, відремонтували, налагодили роботу ліфтів, поставили внизу варту — щоб відбивала спроби слизовиків перетворити елітну споруду на содомогоморний бардалей.

Стоячи на тридцять п'ятому поверсі перед ледь прочиненим вікном, Ерна дивилася на зелені лісові масиви, що підступали з заходу до Окружного шосе, — і ці поліські пейзажі, залляні літнім сонячним світлом, ледь задимлені легким туманом