Читати книгу - "Повстала з попелу, Делісія Леоні"

Очі мої були заплющені, коли я почула хрускіт гілок, чоловічі крики, пориви вітру. Тулай щось кричав мені, але я не чула його через сторонній шум. У тіло врізалися мільйони голок. Я розплющила очі і в німому жаху застигла.

Я була в центрі бурхливого синього полум'я. Воно розросталося, охоплюючи дедалі більше територій. Мої руки виявилися вже вільними. Магія розірвала усі наручники. З моїх рук лилися струмені полум'я. Я подивилася на всі боки. Тулай лежав за кілька метрів від мене на землі. Дивився на мене з великим подивом. Його люди, як і коні, були розкидані всюди. Здається, вони всі мертві. Це все я зробила?

  Я відчувала на щоках сльози, тільки вони палили холодом.

— Торі, заспокойся! Ти маєш контролювати…

— Будь ти проклятий, Тулає! - закричала я, виплескуючи весь свій біль на нього. Нові потоки моєї магії зіткнулися з ним. Він захищався, підводячись на ноги, виставивши вперед руки. Біль усередині мене посилювався. Я ледве могла контролювати не те що силу, свої почуття, свою ненависть і несамовитий біль…

Я помітила на його обличчі задоволену усмішку. І в одну мить він прибрав руки, відкривши себе повністю для моєї магії. Я б не встигла навіть відреагувати. Синє полум'я охопило його тіло. Тулай упав на землю. Його тіло вкрилося кіркою льоду, всередині якого тіло почало горіти.

Я впала навколішки і закричала. Полум'я навколо мене згасло, а всередині була така порожнеча, яку навіть словами не передати. Я невідривно дивилася на тіло... брата і навіть не помічала своїх сліз. Дивне почуття – бути вбивцею. Ненависть не згасла в моєму серці, бо його смерть не поверне мені Хаоса.

Корка льоду розкололася і з крижаного «саркофагу» вискочила синя сяюча куля. Вона повільно підлетіла до мене, нависла наді мною, а потім опустилася трохи нижче до рівня мого обличчя.

Хотіла б сказати я Тулаю «вибач», але хто, хто мені поверне Хаоса? Хто мені поверне моє життя? Моє кохання? Мою душу та серце?

— Я ненавиджу тебе, - крізь сльози видавила я і, зігнувшись, заридала, вгризаючись нігтями в землю.

Через деякий час я підвела очі, але Тулая більше не було ніде.

Повністю спустошена я попрямувала дорогою, не бачачи перед собою нічого. Я не знала, як далеко ми були від готелю, і навіть не знала, де я була зараз. Почувши іржання коня, я зупинилася і придивилася в далечінь. До мене назустріч ішов кінь Тулая. Мабуть, зміг втекти, бідолаха, від мене.

Я видерлася на коня, не маючи сил, відчуваючи втому, голод і нудоту. Розуміючи, що шлях, можливо, буде довгим, повернулася до тіла вбитих мною людей. Я не хотіла їм зла. Усвідомлення того, що я можу не контролювати свою силу… мене не лякало. Ті, кому була призначена моя міць, всі вони заслуговують на смерть. Я обшукала кишені чоловіків і взяла лише гроші. Небагато, але я зможу купити собі в найближчому селі щось поїсти. Кілька хвилин я дивилася на меч Тулая. Я взяла його з собою, навіть не знаючи навіщо… Навряд чи я зможу з ним упоратися. Подумавши, я встромила його поряд з рештками його тіла.

Знову сіла на коня і тільки-но помітила, що мені щось заважає у високому черевику. Засунувши руку, щоб зрозуміти, що викликає незручність, я намацала ручку. У моїх руках блиснув той самий маленький кинджал, який подарував мені Тулай. І як він тут опинився? Хто подбав про мене?

До кінця вечора я виїхала до одного з невеликих сіл. Купила собі харчів та зняла кімнатку. Рано-вранці я зникла з села. Дізнавшись дорогу до міста, я за добу вже була там. В'їжджаючи ввечері до столиці, я повільно проїхала повз центральну площу. Тут досі стояв поміст, на якому спалили мого батька… всіх невинних. Люди безтурботно гуляли вуличками, часом кидаючи на мене зацікавлені погляди. А мені було на них начхати. Усі ви дивилися на страту із задоволенням, так? Усі ви зреклися свого бога, дозволили переписати вашу історію. Можливо, Рейлі й має рацію, що ця цивілізація себе зжила. Хаосу потрібно було зробити це на початку. Але він… зглянувся над ними усіма і над своїм… сином.

Зупинившись перед брамою королівського палацу, я замислилась. Яка моя ціль? Помста. Помста за весь біль, що завдали мені та Хаосу. Я обернулася і подивилася на людей, що гуляли, і згадала слова Хаосу. Згадала… його віру у людей і сльози знову обпалили очі. Намагаючись опанувати собою, подивилась на небо. А чи заслуговують вони на це, Хаосе? Я ладна була спалити тут усіх і все. Мені потрібно було просто помститися.

Хаос… він був мудріший за мене. Я не стану краще ні Тулая, ні Рейлі, якщо захочу помститися всьому людству. Я подарую радість Рейлі, зробивши це своїми руками. Мені доведеться слідувати своєму плану. Я повинна помститися Деміану та жерцям. Відкрити людям очі, розповісти правду. І не дозволити Рейлі знищити тут все.

Отже, моя мета – Деміан і жерці. Я заплющила очі і мимоволі похитала головою. Набагато легше вбити всіх, ніж зберегти тонку грань між винними і… менш винними. Але Хаос вірив у людей попри все.

Я постукала у ворота. До мене вийшли двоє стражників і уважно оглянули. Я, як і раніше, сиділа верхи на коні.

— Чого тобі? – крикнув один із них.

— Мені треба до Деміана Нортрона.

— Він не приймає, - сухо відповів другий чоловік і вони обоє попрямували назад.

— Передайте, що його дружина приїхала до нього. Вікторія Нортрон.