Читати книгу - "Служниця для божевільного графа, Делісія Леоні"

— Правильно. Навіщо взагалі запам'ятовувати моє ім'я, адже я просто твій проект, підготовка до іспитів!

Очі обпалили сльози.

— Навіщо Ви так? - тихо спитала я. - Я не хотіла Вам зла, я хотіла тільки врятувати Вас.

— Ти ж не знала, що у складі ліків, чи не так? Ти просто спостерігач? Яким був і Дерек? - його слова різали  по живому, подрібнювали моє серце на дрібні частинки. – Обговоримо все після. Ми запізнюємось.

Граф розвернувся і подався до палацу. Більше жодного разу не заговоривши зі мною і навіть не подивившись у мій бік.

Я йшла поруч із графом, як він просив мене. Але його холодність, його... відчуженість щохвилини нагадували мені про те, що він злий на мене. Злий... скоріше повністю розчарований. Але ж лікар Марвей сказав, що завдяки крові він одужує. Чи означає це, що саме в ліках професора Шолла є найважливіший, рятівний інгредієнт? Або ж я його лише отруювала?

Граф заїхав до приймальної Його Величності, бажаючи попросити термінову аудієнцію, але йому було відмовлено. Після цього ми попрямували до найбільшої бальної зали.

Всі звертали увагу на графа, дехто вітався з ним, але більшість були налякані його появою. Його очі лякали, хоч я вже й звикла до них. Я продовжувала йти за графом, перебуваючи весь час поряд. Але мені було тяжко. Однією з причин була наша сварка, його відчуження. А другою причиною були здивовані, зацікавлені погляди гостей. Здавалося, що всі дивляться на мене більше, ніж на Його Світлість. І мене це ще більше бентежило.

Серед юрби гостей важко було не помітити графиню... ні, просто Ерманію. Висока, красива, впевнена в собі попри все, жінка. Я глянула на графа, і мені здалося, що він теж її помітив. Так, жінка затримала на колишньому чоловікові свій погляд, подивилася й на мене, і пройшла далі по залі. Граф Беррінг також був присутній, що, звичайно, було не дивно. У нього досі були проблеми з рукою, вона була у захисній пов'язці, яка відновлювала його магічне поле.

Ми з графом були біля однієї з відкритих веранд. Я жадібно ловила прохолодний, свіжий вітерець. А також намагалася вловити погляд графа. В мій бік. Але він продовжував мене ігнорувати. Він спостерігав за гостями, мовчки, серйозно.

— Принеси мені келих аренті, - почула я сухий наказ графа. Холод пройшов по всьому тілу від його голосу. Але я слухняно попрямувала до одного зі столів із напоями. Взяла келих і вже розвернулася, щоб піти, як незнайомий чоловічий голос звернувся до мене.

— Доброго вечора, леді.

— Доброго вечора, лорде. Перепрошую, але Ви помилилися, - і знову зробила крок, щоб піти, але мене зупинили.

— Помилився у чому?

— Я не леді, лорде, — подивилася я в очі чоловікові. Досить симпатичний юнак, з приємною, м'якою посмішкою.

— Хіба? Я впевнений, що таких гарних та красивих рес не буває, - засміявся він. - Я знайомий з багатьма хитрощами жінок, які бояться нових знайомств, але не пригадаю, щоб вони видавали себе за служниць.

Я сумно посміхнулася. Витягла руку і показала зап'ястя. Обличчя чоловіка вмить змінилося, він кинув на мене... засуджуючий погляд? Він мовчки розвернувся і пішов з таким виглядом, ніби це я ввела його в оману.

Я швидко попрямувала до графа. Але чим більше я наближалася до нього, тим сильніше мені ставало не по собі. Він стежив за мною, за моєю розмовою з тим незнайомцем. Його... агресивність і зневага з легкістю читалися в його темних очах.

— Вибачте... мілорде, — вибачилася я за затримку і простягла графу келих. Він узяв його вже не дивлячись на мене.

Я стояла поряд і почувала себе розбитою. Поправила рукав сукні, що закривав мою позначку. Я – реса, що тут приховувати? Залишалося кілька хвилин до офіційного початку заходу. Я дивилася на гостей, але я не бачила нікого. Мені було все це чужо і дико. Я хотіла, щоб якнайшвидше ми з графом знову залишилися одні. Щоб він дав мені шанс розповісти йому все! Тільки-но я не могла зрозуміти що саме «все» я повинна розповісти йому. Про свої почуття? Так. Обов'язково. Він мусить мені повірити. Але як пояснити йому те, що я... справді спочатку була лише спостерігачем? Що я прийшла до його будинку, щоб дивитися, як він помирає? Випробувати на ньому ліки професора Шолла.

До нас підійшов лорд Горвет. Він привітав нас двох, а потім, нахилившись до графа, щось йому прошепотів.

— Давайте вийдемо на свіже повітря, - запропонував Його Світлість і попрямував до веранди, яка знаходилась поруч. Я пройшла за ними, але граф різко кинув через плече.

— Залишайтеся тут, Даріє.

Я була з ним на прийомі у самого короля, а тепер він зупиняє мене. Мені здавалося, що я в кожному його жесті все виразніше бачу, як він віддаляє мене від себе. Вигадує те, чого насправді не було.

Я залишилася стояти перед верандою, а серце розривалося на шматки. Ні, я не можу чекати на закінчення вечора! Мені треба з ним поговорити зараз!

Коли чоловіки повернулися, я вже ледь уявляла, як мені взагалі звернутися до графа. Його очі горіли диким вогнем, він геть-чисто мене проігнорував, проїжджаючи повз мене. Лорд Горвет пішов, залишивши одного графа. Я підійшла до нього і спробувала заговорити.

— Мілорде, мені треба з Вами терміново поговорити...