Читати книгу - "Макбет"

— Ні, не уявляю, пані.

Джек поглянув на неї, не знаючи, що далі робити й що сказати.

— Радій з того, що тебе ніколи не обманювали, Джеку. — Вона поклала гребінець і передала йому аркушик з написом. — Ти — наче риба-прилипала: ти занадто малий, щоб тебе обманювати; обдурювати можеш лише ти. Акула дозволяє тобі триматися за неї тому, що ти відганяєш від неї інших, іще гірших паразитів. Навзамін вона носить тебе на собі всіма океанами світу. Отак ти й мандруєш задля обопільної користі, і стосунки стають настільки інтимними й близькими, що їх можна сплутати з дружбою. Допоки поруч не пропливе більша акула з міцнішими щелепами. Паняй, Джеку. Сходи й купи мені варива.

— А ви впевнені, що воно вам потрібне, пані?

— Скажи, що ти хочеш чогось дієвого. Чогось сильного. Чогось такого, що занесе тебе високо та далеко. Так високо, що ти розіб’єш голову, якщо впадеш. Бо кому хочеться жити в такому холодному, позбавленому друзів світі, як цей?

— Я постараюся, пані.

І Джек вийшов, нечутно зачинивши за собою двері.

— О, я не сумніваюся, що ти знаєш, де його знайти, Джеку Бонусе, — прошепотіла Леді своєму відображенню у дзеркалі. — До речі, передай привіт Гекаті. — По солоній колії попередньої сльози її щокою покотилася нова сльоза. — Мій милий Джек. Мій бідолашний маленький Джек…

— Містере Ленноксе?

Леннокс розплющив очі. Поглянув на свого годинника. За півтори години північ. Знову опустив повіки. Він попросив вколоти йому більше морфіну. Все, що йому хотілося, — це спати, навіть тривожним сном винуватця.

— Містере Ленноксе.

Він знову розплющив очі. І перше, що побачив — це руку з мікрофоном. За нею виднілося щось жовте. Леннокс повільно навів різкість. Перед його ліжком сидів на стільці чоловік у жовтому дощовику.

— Ти? — прошепотів він. — Чому з усіх репортерів у цьому світі вони прислали тебе?

Волтер Кайт поправив свої окуляри.

— Тортел, Малкольм та решта знають, що я… я…

— Що ти прислужуєш Макбету? — спитав Леннокс, відірвавши голову від подушки. Вони були в палаті одні. Він натужився, намагаючись дотягнутися до кнопки тривожної сигналізації на бильці ліжка, але радіорепортер закрив кнопку рукою.

— Не треба, — тихо сказав він.

Леннокс хотів був відкинути руку Кайта з кнопки, але йому забракло сил.

— Ти що, хочеш згодувати мене Макбету? — пирхнув Леннокс. — Так, як ти згодував Ангуса?

— Я потрапив у таку саму халепу, що й ти, Ленноксе. Я не мав вибору. Він погрожував моїй сім’ї.

Леннокс знесилено впав на подушку.

— То що ж тобі треба від мене зараз? Ти взяв із собою ножа? Чи отруту?

— Так. Узяв. Ось це. — І Кайт помахав мікрофоном.

— Ти збираєшся вбити мене отим?

— Не тебе, а Макбета.

— Он як?

Волт Кайт поклав мікрофон, розстебнув дощовик і протер свої запітнілі окуляри.

— Коли мені зателефонував Тортел, я здогадався, що вони мають на Макбета достатньо, аби запроторити його за грати. Тортел переконав лікаря дати мені п’ять хвилин, тож не гаймо часу. Розкажи мені всю історію, а я подамся прямо на радіостанцію й видам твою розповідь в ефір в сирому й невідредагованому вигляді.

— Як — посеред ночі?

— Я зможу це зробити ще до півночі. І дехто матиме можливість її почути. Послухай, я порушую зараз усі принципи пристойного журналізму — право на заперечення, обов’язок перевірити інформацію — аби врятувати…

— …аби врятувати свою власну шкуру, — мовив Леннокс. — Щоб знову перебігти від одних до інших. Щоб опинитися серед переможців.

Він побачив, як Кайт розкрив рота, а потім знову закрив. Ковтнув слину. І закліпав очима під знову запотілими окулярами.

— Визнай це, Кайте. Це ж легко. Ти — не один такий. Ми — не герої. Ми — абсолютно нормальні люди, які, можливо, мріяли стати героями, але, поставши перед вибором між життям та тими принципами, які ми озвучуємо, ми, як люди звичайні, вибрали життя.

Кайт блиснув ледь помітною усмішкою.

— Маєш рацію. Я був зарозумілим, крикливим і боягузливим моралістом.

Леннокс глибоко вдихнув, більше не впевнений, хто це говорить — він чи морфін.

— А ти впевнений, що діяв би інакше, якби мав іще один шанс?

— Ти про що?

— Ти зміг би вчинити, як зовсім інша людина? Чи зміг би ти пожертвувати собою заради чогось вищого, аніж власне «я»?

— Наприклад?

— Наприклад, вчинити щось дійсно героїчне, але таке, що вщент зруйнує репутацію Кайта як респектабельного журналіста?

Макбет заплющив очі, сподіваючись, що, коли розплющить їх знову, то прокинеться від кошмару, а оця ніч, яка розтягнулася так надовго, нарешті скінчиться. Але голос, що линув з радіо на полиці над його столом, все одно продовжував бубоніти. І кожне гаркаве «р» звучало, наче автоматна черга.

— Отже, інспекторе Ленноксе, давайте підсумуємо. Ви стверджуєте, що старший комісар Макбет є організатором убивств старшого комісара Дункана й інспектора Банко, різанини в клубі «вершників-вікінгів», убивства родини інспектора Даффа та знищення працівника поліції Ангуса, яке за наказом Макбета здійснили ви разом з інспектором Сейтоном. І що за сьогоднішньою невдалою спробою замаху на життя мера Тортела стоять старший комісар Макбет, командир спецназу інспектор Сейтон і полісмен Олафсон.

— Саме так.

— На цьому ми подякуємо інспектору Ленноксу, який промовляв зі свого ліжка у шпиталі Святого Георгія. Цей запис був здійснений у присутності свідка, щоб його можна було використати в суді, навіть якщо Леннокса також уб’ють. А тепер, шановні радіослухачі, мушу зізнатися вам, що я, Волтер Кайт, виступив спільником у вбивстві полісмена Ангуса, давши можливість старшому комісару, вбивцеві Макбету, скористатися тою доброю репутацією, якою ви мене свого часу вшанували. На суді, перед яким я постану, і в розмовах, які я матиму зі своїми рідними та близькими, я зможу навести лише одну пом’якшувальну обставину: мені та моїй сім’ї погрожували. Проте в професійному сенсі це нічого не міняє. Я продемонстрував, що мене можна залякати й використати, що мною можна маніпулювати, аби я вам брехав. Я підвів і себе, і вас, і це означає, що ви чуєте мене, репортера Волта Кайта, востаннє. Я скучатиму за вами більше, ніж ви за мною. Продемонструйте, що ви — кращі громадяни, ніж я. Виходьте на вулиці й поваліть Макбета. Добраніч — і, Боже, поможи нашому місту.

В ефірі зазвучали завершальні позивні передачі.

Макбет розплющив очі. Але він все одно залишався у своєму кабінеті, на софі сидів Сейтон, на