Читати книгу - "Чотири сезони"

— Ой, та ну, не бздіть! — закричав Тедді. — Це ще п’ять миль по річці пертися, а тоді п’ять миль назад… ми так до темряви йти будем! А тут перейдем — за п’ять хвилин доберемся до того ж місця.

— Але, якщо поїзд, то зійти не буде куди. — Верн дивився не на Тедді. Він дивився вниз, на широчезну сумирну річку.

— Та яке там не буде куди! — зневажливо пирхнув Тедді. А тоді перехилився через край і вхопився за дерев’яну опору між рейками. Дуже далеко він не спускався (кеди майже торкалися землі), але сама думка про те, щоб той самий трюк виконати посеред річки, де внизу — п’ятдесятифутове провалля, а над головою гуркоче поїзд, поїзд, що, напевне, кресатиме гаряченькі іскри мені на волосся й за комір іззаду… від цієї думки мені на душі ставало не зовсім безхмарно.

— Бачте, як легко? — Тедді зіскочив на насип, стер пилюку з рук і знову видряпався нагору, до нас.

— Хочеш сказати, ти так само висітимеш, коли над тобою піде двохсоттонний товарняк? — уточнив Крис. — Просто повисиш на руках, хвилин п’ять-десять?

— Сциш? — загорлав Тедді.

— Ні, просто питаю, що ти робитимеш, — вишкірився Крис. — Мир, пацан.

— Хочете, розвертайтеся! — по-віслючому проревів Тедді. — Кому яке, нахрін, діло? Я вас почекаю! Посплю децл!

— Один поїзд уже пройшов, — неохоче сказав я. — А до Гарлоу, мабуть, ходить не більше одного-двох на день. На це гляньте. — Ногою в кеді я копнув бур’яни, що порозросталися між шпал. На колії, що з’єднувала Касл-Рок та Льюїстон, ніяких бур’янів не росло.

— Отож. Бачите? — тріумфував Тедді.

— Та все одно, поїзд може й пройти, — додав я.

— Ага, — сказав Крис. Дивився він лише на мене, і в очах у нього палали іскорки. — Лачанс, а слабо?

— Хто на слабó бере, той першим іде.

— Згода, — кивнув Крис. Його погляд перейшов на Тедді й Верна. — Сцикуни є?

— НІ! — викрикнув Тедді.

Прочистивши горло, Верн щось крякнув, потім знов прокашлявся й пролебедів «ні». Та осміхнувся — кволо, невпевнено.

— Добре, — згодився Крис… але всі ми на мить спинилися, навіть Тедді, і з пересторогою глянули в обидва боки рейок. Я став на коліна й міцно охопив сталеву рейку рукою, не зважаючи на те, що вона розжарена сонцем й може облізти шкіра. Рейка мовчала.

— Нормально, — кивнув я, і тут же в моєму шлунку немов спортсмен із жердиною стрибнув. Відчуття було таке, що жердина увігналася мені в яйця, а сам він приземлився верхи на моє серце.

Ми рушили на міст вервечкою: першим ішов Крис, за ним — Тедді, далі Верн, а я замикав стрій, бо то я сказав, що першим ідуть ті, хто бере на слабо. Ми ступали на поперечини платформи між рейками, і під ноги треба було дивитися, байдуже, боїшся ти висоти чи ні. Один хибний крок — і провалишся по самісінький пах, ще й ногу поламаєш.

Насип стрімко полетів униз під моїми ногами, і кожен наступний крок, здавалося, тільки зміцнював наше рішення… а заразом росла і впевненість, що ми тупі самогубці. Коли я побачив, що далеко під ногами каміння закінчилося й почалася вода, я спинився й глянув угору. Крис із Тедді вже були далеко попереду, майже на середині естакади, а Верн дибав слідом за ними, сумлінно дивлячись попід ноги. Він нагадував стареньку бабцю на ходулях: голова похилена, спина згорблена, розставлені руки шукають рівноваги. Я озирнувся через плече. Пізно, чувак, доведеться пиляти далі, і не тому, що от-от може піти поїзд. Якщо поверну, то до скону матиму тавро сцикуна.

Тож я змусив себе йти далі. Після нескінченної низки поперечин, між яких зблискувала вода, я відчув запаморочення й дезорієнтацію. Щоразу, як я здіймав ногу, мозок запевняв мене, що вона провалиться в дірку, навіть коли я бачив, що це зовсім не так.

Усі звуки всередині й навколо я сприймав загострено, неначе то ладнав перед концертом інструменти якийсь велетенський божевільний оркестр. Рівне гупання серця, биття крові у вухах, наче хтось пензликами грав на барабані, потріскування сухожиль, наче то струни скрипки натягують до незмоги, рівне сичання річки, гаряче дзижчання сарани, що вгризається в тугу кору дерев, монотонний плач гаїчки, і десь удалині — собачий гавкіт. Може, Звірючин. Ніздрі забивав цвілий сморід річки Касл. Довгі м’язи у стегнах тремтіли. Я все думав, наскільки безпечніше (та, може, і швидше) було би просто стати рачки й поповзти вперед. Але я не поповз. І ніхто з нас би не поповз. Суботні сеанси в «Джемі» навчили нас одного — «Плазують лише невдахи». То був наріжний догмат Голівудського Завіту. Хороші хлопці ходять, випроставши спини, а коли твої сухожилля риплять, мов занадто туго натягнута струна скрипки, бо все тіло охоплює адреналіновий шал, і коли те саме змушує тремтіти довгі м’язи стегон, що ж, хай буде так.

Посеред мосту довелося мені спинитись і подивитися в небо. Запаморочення дужчало. Я вже бачив фантомні шпали, вони наче пливли просто перед моїм носом. Потім вони зблякли, і мені полегшало. Я подивився вперед і побачив, що вже майже наздогнав Верна, котрий ішов ще повільніше, ніж досі. Крис і Тедді вже майже перейшли на той бік.

І хоча звідтоді я написав сім книжок про людей, які можуть робити такі екзотичні штуки, як читати думки й передбачати майбутнє, тієї миті я зазнав свого першого й останнього спалаху екстрасенсорних здібностей. То саме він і був — бо як інакше це пояснити? Я присів навпочіпки й охопив долонею рейку ліворуч від себе. І вона завібрувала в моїй руці. Та так сильно, що відчуття було, ніби я вхопився рукою за зв’язку смертоносних металевих зміюк.

Чули ви цей вислів: «У нього ноги стали ватними»? А я тепер знаю, що він означає — достеменно знаю. Це, либонь, найточніший мовний штамп з усіх наявних. Відтоді я не раз лякався, дуже сильно лякався, але так, як тоді, тієї миті, тримаючи в руці ту живу гаряченну рейку, я не боявся ніколи. Усі мої нутрощі нижче горла стали ватними, обім’якли й лежали всередині, непритомні. По внутрішньому боці стегна мляво побігла тоненька цівка сечі. Рот розтулився. Не я його розтуляв, він сам це зробив,