Читати книгу - "Сонячний Птах"

Рвучко нахилившись і відкинувши Гая до стінки башти, слон піднявся на ноги. Вони подивилися вниз із висоти майже у вісімнадцять футів, і погонич погнав стару слониху швидким клусом, який розгойдував усе, що було на ній. Вони поїхали стежкою, яка вела до виходу з долини.

– Я обрав для нас добре місце, – сказав Ланнон Гаю. – Коли крута стежка виходить із долини, вона несподівано падає в невеличку пласку заглибину. Там ми їх і почекаємо.

Гай озирнувся назад і побачив, що за ними йдуть інші бойові слони по двадцятеро в один ряд. Їхні вуха ляпотіли, хоботи розгойдувалися, вони статечно рухалися вперед. Мисливці в баштах перевіряли й випробовували свою зброю й збуджено розмовляли.

– На що ми полюємо, мій володарю? – запитав Гай. – На слоненят чи на слонову кістку?

– Насамперед на слоненят. Вихователі слонів попросили добути їм десятків зо два малих від п’ятьох до десятьох років віку. Ми ловитимемо їх сьогодні вранці, бо першими виходять із долини стада з малюками. Потім ми пополюємо й на слонову кістку. Розвідники доповідають, що багато гарних самців пасуться понад великою річкою.

Заглибина, яку обрав Ланнон, була оточена крутими нерівностями ґрунту. Вона мала кругову форму, десь кроків п’ятсот у діаметрі. Стежка слонів проходила в неї крізь вузький скелястий прохід, перетинала заглибину й круто виходила з неї вгору. Заглибина заросла густим лісом, і Ланнон помістив своїх слонів у засідку, заховавши їх під надійним прикриттям понад периметром заглибини. Бойових слонів примусили стати навколішки, щоб надійніше заховати, й, поки вони чекали, Гай і Ланнон поснідали холодними млинцями, сиром і підсоленим смаженим м’ясом, запивши їх червоним вином. Мисливська їжа, спожита у схованці, дедалі більше збудження в чеканні полювання загострювало їхній апетит, і, поки їли, вони стежили за поведінкою спостерігачів, що розташувалися на високостях над заглибиною і чиїм завданням було подати негайний сигнал, коли наблизяться стада.

Роса ще блищала на траві, коли одна з постатей на обрії над ними нестямно замахала руками, й Ланнон задоволено буркнув і витер жир із пальців і губів.

– Ходімо, мій Сонячний Пташе, – сказав він, і вони знову піднялися на слона, який досі стояв навколішках.

Їм довелося чекати довго, перебуваючи у великій нервовій напрузі, потім раптом маленький Ксаї заворушився в чеканні біля Гая, і його темні бурштинові очі зблиснули.

– Вони тут, – прошепотів він, і майже негайно один дикий слон вийшов зі скелястого порталу проходу й зупинився на межі заглибини.

То була стара слониха, сіра, худа, без бивнів. Вона підозріло оглянула заглибину, піднявши хобот, щоб узяти зразок повітря, а потім видихнувши його в рот, на чутливі гланди, на верхній губі. Легкий вітерець налітав від неї, сухий порух повітря, який переносив запах людей, що її чекали, віяв у протилежний від неї бік, і вона опустила хобот і рушила вперед.

Із проходу позад неї покотилася лавина великих сірих тіл.

– Стадо матерів, – промурмотів Ланнон, і Гай побачив слоненят, які сновигали під ногами великих тварин.

Різні за розміром – від майже сформованого слона до великої свині, що меншими вони були, то більше шуміли й бешкетували, кувікаючи, пустуючи та бігаючи під ногами матерів. Гай усміхнувся, побачивши, як один спробував посмоктати молоко в матері, що йшла, схопивши мініатюрним хоботом цицьку між її ногами, аж поки сердита слониха підібрала гілку з землі й безжально відшмагала його по крижах. Слоненя заверещало й знову подибало в неї під ногами, засоромлене й стримане.

Тепер заглибина була заповнена дикими слонами, їхні сірі горбаті спини попливли над густим чагарником, коли вони рушили своєю стародавньою дорогою до безпеки.

Ланнон нахилився вперед, він доторкнувся до погоничевого плеча, й бойовий слон устав на ноги, піднявши їх так високо, що вони тепер могли дивитися з башти на свою здобич згори вниз. Навколо заглибини бойові слони піднялися зі своїх схованок з озброєними людьми на спинах і спокійно оточили диких слонів. Верещання й рев слоненят заглушували їхню ходу, й ось мисливці вже в середині стада.

Ланнон вибрав молоду слониху з напівдорослим слоненям і, вихилившись із башти, метнув списа їй у шию, прицілившись у велику артерію. Слониха заверещала від болю й страху, і світло-червона артеріальна кров бризнула з її хобота, утворивши криваву хмару. Вона поточилася назад, смертельно поранена, а тим часом з інших башт на стадо посипалися списи і дротики. Сотні великих тіл кинулися навтіки, й ліс захитався й затріщав від їхнього тупотіння і відчайдушних спроб утекти.

Попри свою обіцянку богам, Гай не підіймав свого лука, а в жахливому зачаруванні дивився на винищення переляканих звірів. Він побачив, як стара слониха, у чиєму тілі стриміло безліч стріл і списів, напала на одного з бойових слонів і збила його на коліна; люди посипалися з башти на землю й були негайно розтоптані, а сама слониха потупотіла геть, щоб упасти й померти, все ще опанована скаженою люттю битви. Він побачив, як слоненя, поранене помилково, намагалося витягти стрілу зі свого боку й жалібно верещало, бо вусики наконечника міцно застряли йому в тілі. Він побачив, як інше слоненя марно намагається підняти мертву матір, тягнучи її своїм маленьким хоботом.

Ланнон кричав від збудження, кидаючи списи в шию та в хребет зі смертельною точністю – і купа великих сірих трупів навколо них безперервно зростала.

Одна з матерів стада напала на них збоку; розлючена стара цариця, не менш велика й сильна, аніж той слон, на якому вони сиділи, пішла в наступ. Ланнон обернувся, щоб зустріти її, напружився й метнув списа, але стара самиця підняла хобот, і спис поцілив прямо в нього, глибоко вгородившись у цей м’який і надзвичайно чутливий орган нижче рівня її очей. Вона заверещала від лютого болю, але не зупинилася й бігла на них далі, й Гай із жалем підняв лук. Він знав, що лише смерть тепер зупинить її.

Стара слониха високо підняла голову й хобот, готуючись із розгону завдати удару по цілі, до якої бігла. Її рот був широко роззявлений, нижня губа теліпалася, й Гай натягнув тятиву й випустив стрілу в задню частину її горла. Усі п’ять футів стріли зникли в її роззявленій пащі, й він знав, що наконечник знайшов мозок, бо вона впала на задні ноги, тремтячи й хитаючись, а з