Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– З чого починати, Лєра?

Вона здивовано змахнула бровами:

– З того – хто я.

– Розповісти спочатку про твою сутність, через яку за тобою йде полювання? Чи, – Ігор міцніше обійняв її, – зняти блок з твоєї пам’яті, щоб ти мала можливість згадати своє справжнє дитинство та…, – він помовчав, – справжніх батьків?

Очі Лєри стемніли, а кров відринула від її обличчя, зробивши його ще більш блідим:

– Що?! – вона раптово охрипла. – Справжніх батьків?! Ти хочеш сказати…

Він не дав їй договорити:

– Я шукав тебе чотирнадцять років, чотири з котрих, ти була прямо в мене перед очима, та я навіть не припускав, що це ти. Дізнався лише тоді, коли залишив тебе під наглядом Данила й Дениса.

Дівчина потерла чоло:

– Шукав мене?!.. Той… жах… він…

– Це правда було, Лєра. І хлопець, що залишив тебе у лісі, це… я.

Лєра напружилась. Її обличчя похмурилось. В очах буяла буря. Ігор бачив, як заграли її жовна, а дихання стало гучним та важким:

– Зніми блок. Я хочу все пригадати, – судячи з охриплості голосу, напруження зсередини було величезним.

– Тебе захлеснуть емоції. Ти готова до цього? – він спробував зловити її погляд, щоб зрозуміти – до чого готуватись йому.

– Не має значення, – хитнула вона головою. – Це моє право.

– Це – твоє право, – погодився Ігор. – Та значення має. Обіцяй: не махати шаблею та не робити дурощів.

Її очі зараз цілком безцільно ковзали з предмета на предмет, ніде не затримуючись:

– Не знаю… Не обіцяю… Та зняти цей блок, – вона все ж зупинилась на його обличчі, – тобі доведеться, оскільки вже заговорив про нього.

Він зустрівся з її поглядом:

– Хочеш почати зі спогадів?

– Так!

– Тоді нам доведеться переміститись на постіль.

Лєра мовчки зіскочила з його колін й рушила до ліжка. Сівши на нього, вона почала якось нервово та смикано стягувати полуботки, що виходило в неї не дуже вдало. Ігор опустився поряд й спробував допомогти, на що вона ледь не проричала, відштовхуючи його руки:

– Я сама!

Довелось йому й самому прикрикнути на неї:

– Лєра! Заспокойся! Я лиш хочу допомогти!

Пару секунд вона дивилась на нього дивним відстороненим поглядом, після чого відкинулась на постіль, надавши йому свободу дій. Він стягнув з неї взуття, потім всадовив та допоміг зняти жилет, кинувши його поруч зі своїм смокінгом на крісло.

Лєра впала на подушку, втупившись у стелю. Ігор ліг поряд й потягся до неї рукою:

– Поклади голову мені на плече.

Вона рухалась, як механічна лялька: підсунулась, вклала голову й застигла, скерувавши погляд десь у простір.

– Лєр, – він торкнувся її обличчя.

Дівчина раптом скинулась, розвернулась й уткнулась йому у груди, вп’явшись при цьому пальцями в сорочку:

– Мені страшно, Ігоре.

Він обійняв її, пригортаючи до себе:

– Все саме страшне ти вже бачила у тому сні. Інше… Лєр… твої батьки тебе дуже любили. Вони заслуговують, щоб ти їх пам’ятала.

Ігор відчув, як вона затремтіла всім тілом. Він накрив її руку: пальці Лєри схолодніли, й він акуратно стиснув їх, намагаючись зігріти.

– Я можу розповісти тобі про них, – Ігор торкнувся губами її чола, – та того, що ти відчувала поряд з ними, я відтворити не зможу.

– Тобто, – голос Лєри лунав глухо, – бабуся Наталя не була моєю бабусею насправді? Але…, – вона здійняла голову й подивилась на нього лихоманково сяючими очима, – навіщо?

Він зітхнув:

– Я можу лише припускати. За два тижні до загибелі твоїх та моїх батьків…

– Твої – також загинули?! – куточки її губ здригнулись.

– Так, – Ігор похмурився, згадуючи найгірший день свого життя. – Вони прикривали нашу з тобою втечу… А та жінка… втративши своїх рідних, вона, скоріш за все, вирішила замістити своє горе тобою, коли, мабуть, зіткнулась з загубленою дівчинкою у лісі. Вдочерити дитину у її віці їй би ніхто не дозволив, і вона зуміла якимось чином провернути варіант з ідентифікацією тебе, як її онуки, – він подивився на Лєру. – Вона… до тебе відносилась…

По обличчю дівчини пронеслась тінь, та вона замотала головою:

– Ні-і-і! Бабуся Наталя…, – Лєра осіклась. – Ну, я ж вважала її бабусею… Вона, справді, любила мене. Дуже любила, – останні слова Ігор ледве розчув через шепіт, на який перейшла дівчина.

Він занурився обличчям у її волосся:

– Може, обійдемось поки що моєю розповіддю?

Лєра здійняла голову й обперлась підборіддям на його плече:

– Я хочу пам’ятати своїх батьків. І себе… разом з ними.

Колвін і не чекав, що вона відмовиться, та варто було спробувати.

– Добре. Ти готова?

Вона повернулась на спину, вклала голову йому на плече, про щось декілька хвилин роздумувала, після чого кивнула:

– Так.

Ігор поклав долоні їй на скроні:

– Заплющ очі. Розслабся й ні про що не думай. Будь готова до того, що спогади можуть ринути потоком.

Він також заплющив очі й зосередився на енергоструктурі мозку Лєри, швидко виділивши саме сплетіння, що відповідало за пам’ять. Як Ігор і припускав, з дівчиною попрацював гіпнотерапевт. На щастя, блок був стандартним – без якихось хибних сигналок та пасток. Прибрати його не було проблемою. Головне – не нашкодити Валерії. На його рахунку була вже не одна деблокада такого кшталту і навіть складніше, та працював він з тими, кого, м’яко кажучи, було не шкода. А наслідки стрімкого зняття блоку були далеко не з приємних: страшний головний біль та емоційна нестабільність. Тому усі замки, а їх було три, він розмикав дуже повільно, почавши з найменш важливого.

Коли було розімкнуто останній й головний замок, Лєра застогнала. Ігор зрозумів, що головного болю уникнути не вдалось, й продовжував утримувати руки на її скронях, намагаючись ліквідувати хоча б цей наслідок. Через декілька хвилин холодні Лєркині пальці лягли зверху на його: