Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

Вістович підвівся з-за свого столу, який почало нестерпно заливати сонячне проміння, і відійшов у протилежний куток кабінету. Ад’юнкт не зводив з нього очей.

— Знаєте, чому я взагалі звернув увагу на цю дурнувату справу? — запитав комісар. — Не тому, що мені було вас шкода, Самковський. Повірте, надалі вам доведеться займатися і не таким... Серед цієї комедії мені не дає спокою один факт: якщо Цільман довгий час прожив по сусідству з шевцем, то, либонь, звик до того, що той іноді працює вночі. Він мусив би призвичаїтись до звуків молотка, навіть попри свій тонкий музичний слух. Десь так, як ті, хто живе біля залізничної колії, з часом звикають до гуркоту поїздів... Але раптом старий музикант перестає спати, стверджуючи, що його сусід стукотить.

— Але ж сусід помер.

— Цілком може бути, що Цільман про це забув. Або й не знав...

— Або справді втрачає глузд на старість.

— Тоді ми ще швидше позбудемося цієї справи... Так чи інак, але звуки, що його непокоять, попри схожість, усе ж таки відрізняються від рівномірних ударів молотком. Інакше Цільман їх би просто не зауважив, — сказав Вістович, — разом з тим, вони достатньо тихі й обережні, аби їх не чули інші сусіди.

— Що ж ми будемо робити о восьмій в Цільманів? — допитувався Самковський.

— А про що ми домовилися?

— Про... чаювання.

— Отже, питимемо чай.

Вістович неквапним кроком рушив до дверей.

— Я тут подумав, — зупинив його ад’юнкт, — а чи не можна було б перевірити в магістраті, хто проживає в тій бісовій квартирі?

— Чудова ідея, Самковський, — іронічно зауважив шеф, — і як я сам не допетрав?.. До восьмої ще купа часу, от і перевірте... Тільки я хотів би заклад, — додав він, беручись за дверну ручку.

— Який заклад?

— Припускаю, ні, я переконаний, в магістраті вам скажуть, що після смерті власника помешкання пустує. А про нових жильців нічого не відомо...

Самковський скривив кислу міну.

— Але ж має бути відомо хоч щось...

— От і довідайтеся, що відомо, — перебив його комісар, — а я заберу свою телеграму, аби не пропала, як у нас буває...

З цими словами він вийшов з кабінету й загуркотів, спускаючись по сходах, униз. Самковський також почав збиратися. Що б там не вдалося дізнатися в магістраті, але перевірити треба. Проходячи повз пост чергового, він побачив, як комісар задумливо переминає в руках листок телеграмного паперу, дивлячись при цьому кудись у вуличний простір за відчиненими вхідними дверима. Вістович був заглиблений у роздуми настільки, що навіть не помітив підлеглого, який оминув його і попрощався до вечора.

На чаювання до Цільманів поліціянти прийшли без запізнення, рівно о восьмій, як було домовлено. По дорозі до них Вістович промовив заледве кілька слів. З невідомих Самковському причин він спохмурнів, став непривітний і дратівливий. Втім, такі зміни настрою в шефа траплялися часто, тому підлеглий аж надто цим не переймався.

У вже знайомому ад’юнктові передпокої чоловіків зустріла так само заклопотана господиня. Вона приязно усміхнулася гостям і запросила їх до вітальні. Щоправда, при цьому необережно зронила зауваження: мовляв, пора для прийомів уже досить пізня. Бог зна що подумають про них сусіди.

На софі у вітальні й справді сидячи дрімав пан Цільман. Він був убраний у той самий темно-коричневий гарнітур, в якому сьогодні за дня ходив до поліції. Було схоже, що, очікуючи на них, він мужньо тримався й боровся з дрімотою, але в останню мить не витримав і зронив голову на груди.

— У цей час він завжди спить, — трохи винувато пояснила пані Цільман, — пізніше, як ви знаєте, йому вже не вдається.

— О котрій його починають тривожити звуки з сусіднього помешкання? — запитав комісар.

— Як коли. Але зазвичай не раніше десятої.

Вістович зиркнув на годинник, хоч добре знав, що зараз ледве чверть по восьмій.

— Чудово. Маємо час...

Господиня взялася будити чоловіка.

— Ні-ні, пані Цільман, — зупинив її комісар, — нехай спить.

— Та як же так? Перед гостями... — бідолашна жінка почервоніла.

— Дайте спокій. До того ж так навіть буде краще. Ваш чоловік... дуже емоційний пан.

Господиня відвела погляд.

— Так, на старість він став дуже прикрий, мені це відомо... Але знали б ви, мої панове, яким Адріан був колись. Добра, чуйна душа, неперевершений музикант, вродливий чоловік.

На її очах зблиснули сльози. Вістович навіть пожалкував, що дозволив собі цей знущальний тон.

— Ми були зовсім молоді, коли з ним побралися. Він мав двадцять літ, а я шістнадцять, — продовжила пані Цільман. — Адріана вже тоді називали «львівським Аполлоном» — так чудово він вправлявся зі своєю віолончеллю. Окрім того, мій чоловік був чи не наймолодшим в Австрії капельмейстером. Адріан багато часу проводив у мандрах, виступаючи то в Ґраці, то у Відні, то ще десь... Коли народився наш син, він також був на гастролях. І коли він раптом захворів, чоловіка знову не було. Він приїхав тільки тоді... — тут плечі пані Цільман дрібно затремтіли, — коли ми вже ховали нашого хлопчика.

Обоє поліцейських зніяковіло переминалися з ноги на ногу. Самковський спробував промовити щось співчутливе, проте слова застрягли йому в горлянці. Жінка піднесла до очей хустинку й поверх неї дивилася на сплячого Цільмана. Той, відкинувши голову, широко роззявив свого беззубого рота й сопів, утягуючи та випускаючи з нього повітря.

— І хоч я не тримала на нього зла, бо що він міг зробити, на все Божа воля, та Адріан відтоді покинув і віолончель, і музикування взагалі, — вже спокійніше продовжила господиня, — свій інструмент він продав наступного ж дня після похорону. Той був настільки коштовний, що ми жили на ті гроші майже рік...

Вістович глянув у бік, де стояло фортеп’яно.

— Ви кажете, пан Цільман покинув музикування...

— Адріан заробляє тим, що налаштовує клавіри, — махнула рукою жінка. — А цей йому для того, аби, як він каже, зовсім не забути потрібні звуки.

Вона поспіхом витерла очі.

— Та ви сідайте, мої панове, чай холоне. Чи волієте радше випити кави? — сказала вона.

— Ні того, ні того, дорога пані. Не будемо марнувати часу, — відповів комісар, — скажіть нам одну річ...

Вістович визирнув у темне вікно, де яскравіли жовті пучки вуличних ліхтарів.

—